Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Притихлою було залою знову залунав шепіт.

Губи Фагірри ледь-ледь здригнулися, Соллю здалося, що він збирається посміхнутися.

— Що ж… Доньчині почуття похвальні, але вони не виправдують загибелі сотень людей!

Егерт відчув, як Торія ривком намагається подолати свій біль і свій страх.

— Ці люди загублені вами. Кати в каптурах, тепер ви ридаєте по своїх жертвах?! Тієї ночі, коли прийшов Мор, — вона обернулася до зали, — тієї самої ночі…

— Не витрачайте зайвих слів, — різко обірвав її Фагірра. — Тієї самої ночі ви й ваш батько проводили якісь магічні дійства в наглухо зачиненому кабінеті… Так чи ні?

Егерт зрозумів, як їй страшно. Фагірра стояв поруч, вп’явшись поглядом у її втомлені очі. Торія захиталася під його натиском.

— Так… Однак…

Широким красномовним рухом Фагірра обернувся до судді, потім до зали:

— Цілу ніч у кабінеті декана горіли сотні свічок… Ваші близькі були ще живі. Вранці по всьому місту завили собаки, а ваші близькі були ще живі, але ось з’явився викликаний чарівниками Мор…

— Брехня! — хотіла вигукнути Торія, але голос її зірвався. Наче благаючи про допомогу, вона глянула на Солля, і він побачив, як умирає її надія.

— Неправда… — луною пройшлося з кутка, де причаїлися студенти, юрба завирувала так, що канцеляристові довелося постукати по столу, а стражникам — скинути піки.

Підбадьорена несподіваною підтримкою, Торія знову змогла опанувати себе, і Егерт майже навіч відчув, як крізь чорну завісу, що згущається в її свідомості, проривається люте бажання пручатися, обвинувачувати.

— Неправда, що Мор явився з волі мого батька… Це орден Лаш закликав до нас смерть. Хто з вас знає, чим є орден Лаш насправді?! Хто з вас знає, що за плани вони виношують під каптурами? І хто з вас не підтвердить, що за все життя мій батько нікому не заподіяв зла… Хтось, хоч один із вас, пригадає, щоб він скривдив бодай собаку? За допомогою магії чи без її, але він служив університету десятки років… Він творив добро, і це він урятував усіх вас від Мору, він закрив нас своїм тілом… Він віддав своє життя, а тепер…

Торія похитнулася від раптового болю, що сколихнувся в ній, — катування залишили на її тілі безліч страшних міток. Егерт до крові вкусив себе за руку. Юрба глухо гуділа, здивовані люди так і сяк повторювали один одному слова обвинувачуваної, передаючи їх на площу, і, можливо, в чиїйсь душі ворухнувся посіяний цими словами сумнів. Студенти повернулися один до одного спинами, створюючи ніби живу твердиню, оплот захисників Торії. Краєм ока Солль помітив пана ректора, який тримався за серце, пробираючись до виходу.

Фагірра, незворушний, з трохи піднятими кутиками блідого рота, проронив тихо:

— Ви посилюєте свою вину, вчиняючи словесний злочин проти Лаш…

Торії болісно важко було заговорити знову.

— Ви… Не навели жодного вагомого доказу провини мого батька. Усе, що ви говорили… нічого не… У вас немає… ні доказів, ні… свідків.

Вона говорила усе тихіше й тихіше. Намагаючись розібрати її слова, юрба примовкла, і в задушливому повітрі зали чутно стало тільки рипіння підошов та стримуваний подих сотень людей.

Фагірра посміхнувся-таки:

— Свідок є.

Торія хотіла щось сказати, вона вже скинула голову, виливаючи на Фагірру весь свій гнів і презирство, але осіклася й замовкла. Егерт відчув, як вся її сила, вся воля зникають кудись, спливають, як вода крізь розімкнуті пальці. Надія, яка ще жевріла до цієї хвилини й допомагала боротися, востаннє здригнулася і вмерла. Серед суцільної тиші Торія повернула голову й зустрілася очима з Егертом.

Він сидів скорчившись сам-один на нескінченно довгій лаві, приречений на зраду. В очах Торії постало тужливе запитання, на яке Солль не міг відповісти. Кілька секунд вони дивилися один на одного, і він відчував, як борються в її душі жалість, розпач, презирство до його слабкості, потім на зміну їм прийшла смертельна втома. Торія повільно опустила голову, згорбилася, і, човгаючи ногами, без єдиного слова повернулася на своє місце.

Кілька секунд у залі все ще було тихо, потім, швидко наростаючи, пролунав гул. Канцелярист хотів було вдарити по столу, ледь помітним рухом Фагірра зупинив його, і ніким не стримуваний зал якийсь час вільно виявляв і подив, і обурення, і гнів до чаклунки, що здалася перед обличчям незаперечних доказів.

Нарешті, Фагірра клацнув пальцями, канцелярист загуркотів по стільниці, а стражники загупали в підлогу ратищами пік. Юрба, хоч і не відразу, примовкла. Суддя щось сказав, Солль не розчув, канцелярист лунко повторив його фразу, але до Егерта, який перебував у тоскному заціпенінні, ці слова дійшли тільки тоді, коли стражник, який стояв за спиною, міцно взяв його під лікоть і підвів з лави.

Він зацьковано озирнувся, Фагірра дивився на нього з-під каптура, і в очах його стояв доброзичливий і водночас владний наказ.

Егерт не пам’ятав, як опинився на помості.

Там, за стінами, ймовірно, зійшло сонце, і два промені його потрапили у два високі заґратовані вікна. У своєму кутку пожвавішали студенти, які встигли вже занепасти духом. Егерт почув своє ім’я, повторене багатоголоссям, повторене збуджено, тихіше й голосніше, повторене байдуже чи зі здивуванням, радісно чи з надією. Ті, хто багато днів розділяв із Соллем житло й стіл, хто сидів із ним поруч на лекціях і розпивав вино у веселих шинках, ті, хто знав про майбутнє весілля, вправі були очікувати від нього слів, які личили б чесній людині.

Кат знову зітхнув, намагаючись відтерти від свого балахона темну цятку, кліщі в його мішку ледь чутно дзвякнули, і Егерт відчув перший поштовх одвічного тваринного страху.

Торія дивилася убік, згорблена, стомлена, байдужа.

— Ось свідок обвинувачення, — вагомо сказав Фагірра. — Ім’я цієї людини — Егерт