Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Він простояв на площі цілісіньку, сповнену страхами довгу ніч, освітлену ледь жевріючим світлом ліхтаря та лиховісними відблисками у вікнах похмурого будинку. Розвиднилося пізно, і білястим ранком Егерт побачив служителів Лаш, які входили у залізні двері.
Їх було четверо, і всі вони здалися Соллю схожими на Фагірру. Двері за ними зачинилися, і Егерт скорчився біля свого стовпа, знемагаючи від страху, туги й безвиході.
Обвинувачення, звісно ж, виходить від Лаш. Звідкись із давніх спогадів спливли слова Фагірри: «Міський суддя так само дослухається до порад Магістра…» Так, але все-таки орден Лаш — це ще не суд! Може, судді можна пояснити… Відкрити очі… Можливо, Чорний Мор забрав близьких і в нього, адже Мор не розрізняє ні чинів, ні посад…
Із залізних дверей спішно вийшла група стражників, Соллю здалося, що він впізнає офіцера, який заарештував Торію. Безжально розбризкуючи чобітьми сніжну кашу, стражники поспішили геть, і Егерт вилаяв себе за дурну підозріливість — йому здалося, що вони знову вирушили до університету.
Якби декан був живий… Коли б був живий декан Луаян, хіба посміли… А тепер Торії ні на кого розраховувати, крім…
Він притулився щокою до мокрого холодного стовпа, перечікуючи напад страху. Підійти до залізних дверей, оминаючи страчену ляльку, переступити цей поріг… Але ж Торія вже переступила його.
Довго й пристрасно він запевняв себе, що нічого страшного не станеться, він просто повинен увійти, а потім і вийти, от тільки треба побачити суддю, переконати його… Суддя — це не Лаш… А Торія вже там, можливо, він побачить її…
Ця думка стала вирішальною. Відразу пригадавши всі свої захисні ритуали, схрестивши пальці однієї руки й затиснувши ґудзик у другій, він по складному звивистому маршруту рушив до залізних дверей.
Йому нізащо не вистачило б сміливості узятися за ручку, але, на щастя або на біду, двері відчинилися перед ним самі, випускаючи якогось переписувача з безбарвним поглядом. Соллю нічого не залишалося робити, як ступити вперед, у невідомість.
Невідомість перетворилася на низьке напівкругле приміщення з безліччю дверей, голим столом посередині й нудьгуючим стражником біля входу. Той навіть не глянув на Солля, а млявий молодий канцелярист, який розсіяно водив по стільниці кінчиком іржавого кишенькового ножа, покосував питально, однак без особливого інтересу.
— Двері закрийте щільніше…
Двері й без Егерта захлопнулися намертво, як дверцята клітки. Задеренчав прикутий до засува ланцюг.
— У якій справі? — поцікавився канцелярист. Вигляд його, сонний і цілком буденний, трохи заспокоїв Солля — перший, хто зустрів його в настільки страшній установі, виглядав не набагато зловісніше за будь-якого крамаря. Зібравшись із духом, щосили стиснувши свій ґудзик, Егерт вичавив:
— Донька… декана Луаяна з університету… арештована вчора… Я… — Він запнувся, не знаючи, що говорити далі.
Канцелярист тим часом оживився:
— Ім’я?
— Чиє? — не зрозумівши, перепитав Солль.
— Ваше. — Канцелярист, очевидно, давно звик до тупості відвідувачів.
— Солль, — сказав Егерт після паузи.
Тьмяні очі канцеляриста блиснули.
— Солль? Вільний слухач?
Неприємно вражений такою поінформованістю, Егерт через силу кивнув. Канцелярист почухав щоку кінчиком ножа:
— Думаю… Заждіть-но, Соллю, я доповім. — І, нечутно ковзнувши з-за столу, чиновник пірнув у один з бічних коридорів.
Замість того, щоб зрадіти, Егерт знову злякався — сильніше, ніж колись, до дрожі в колінах. Ноги його самі ступили крок до дверей, крізь дрімоту стражник повів очима, і рука його розсіяно лягла на ратище списа. Егерт завмер. Другий стражник, який неквапливо вийшов звідтіля, куди вшився чиновник, оглянув Солля критично — так кухар оглядає принесену з базару тушку.
Канцелярист, виглянувши із зовсім інших уже дверей, поманив Егерта зігнутим пальцем.
— Ходімте-но, Соллю…
І тоді покірний, як хлопчик із сиротинця, Егерт пішов назустріч своїй долі. У темному коридорі йому довелося розминутися із плащоносцями, на Солля дихнуло знайомим терпким запахом, що здався тепер огидним до блювоти. Ніхто з воїнів Лаш не підняв каптура, але Егерт відчув чотири холодні уважні погляди.
Обличчя судді нависало набряклими складками, і в складках цих тонули маленькі, пронизливі очі. Егерт тільки раз глянув у них і відразу потупився, розглядаючи гладку, з мармуровими прожилками підлогу, по якій стікала вода з його власних мокрих черевиків. Суддя вивчав його, не піднімаючи голови, Егерт відчував важкий погляд, що в’їдався під шкіру.
— Ми думали побачити вас раніше, Соллю, — зірваний голос судді звучав ледь чутно, здавалося, кожне слово вартує йому зусилля. — Ми очікували… Адже арештовано доньку декана Луаяна, вашу дружину?
Егерт здригнувся. Судді довелося досить довго чекати на його відповідь.
— Але… ми тільки маємо одружитися… Збиралися…
Прошепотівши цю жалюгідну фразу, Егерт сповнився відразою до самого себе, наче, повідомивши судді цю щиру правду, він якимось чином зрадив Торію.
— Це те ж саме, — прошелестів суддя. — Правосуддя сподівається на вас… На суді ви виступите головним свідком.
Егерт підвів голову.
— Свідком… Чого?
За дверима почулися уривчасті голоси й гуркіт чобіт, з-за портьєри вигулькнув канцелярист і щось швидко зашепотів судді на вухо.
— Скажіть їм, що наказ відміняється… — Голос судді шарудів, як зміїна шкіра по сухому камені. — Він уже тут…
Загострене чуття Солля безпомилково визначило, що йдеться про нього. Він згадав стражників, які вирушили у напрямку університету, і облизав запечені губи, що втратили чутливість.
— Вам нема чого боятися, Соллю, — посміхнувся суддя, який спостерігав
