Шрам - Марина та Сергій Дяченко

плащоносців оминула та важка доля і що буде тепер? Люди перешіптувалися, поглядаючи на Вежу хто сторожко, хто злобливо бо ж казна-звідки залунали голоси, які стверджували, що саме служителі Лаш накликали біду. Казали навіть, що це вони наслали на місто Мор, а самі сховалися за міцними стінами, говорили, що великий маг, який був деканом в університеті, зник невідомо куди в день, коли скінчився Мор, і що тепер його донька обвинувачує в усіх смертях плащоносців. Городяни хвилювалися, переглядалися, не вірили, Вежа не поспішала спростувати чутки, що непокоїли місто, і звернені до неї погляди ставали все похмурішими. Уже готувався, всупереч умовлянням бургомістра, напад з ломами й кирками, коли одного дня кам’яна кладка дверей упала, пробита зсередини.

Егерт, який тієї миті був у бібліотеці, пересмикнувся, відчувши глухий важкий удар об землю. З вікна йому чудово було видно, як юрба, що оточує Вежу, відступила назад, наче відкинута подувом вітру.

У чорному проломі стояла невисока сіра фігура з білою, як місяць, скуйовдженою головою.

…З усіх воїнів Лаш вижило менше половини. Тіла загиблих плащоносців лежали перед Вежею, лежали довгими рядами, і широкі каптури вкривали мертві обличчя до підборіддя. Живі служителі стояли так само нерухомо, і каптури так само спадали їм на обличчя, і вітер однаково лінькувато смикав вбрання і тих і других.

Егерт не чув, що говорив Магістр, — страх зашкодив йому наблизитись. Юрба мовчки слухала, у переливах Магістрового голосу, у найпатетичніших місцях його промови вухо Солля вловлювало коротке «Лаш!», і тоді люди здригалися, мимоволі опускаючи голови. Потім Магістр замовк, юрба розбрелася — покірна, притихла, наче занурена в розгадування заданої ним загадки.

Минуло кілька тижнів, уцілілі студенти раділи, здибуючись на порозі університету, але після бурхливих обіймів і вітань звично повисала незручна мовчанка: розпитуючи про долю друзів, легко було отримати найсумнішу з усіх можливих звісток. Університет, щоб там не було, оживав, звістка про смерть декана передавалася пошепки, і багато хто здригався, зачувши її, а багато хто й тужив, і тому горнувся до Торії, прагнучи розділити її горе.

Пан ректор висловив Торії співчуття, та сприйняла його зі стриманим достоїнством. Кабінет батька став її кабінетом, і вона гаяла довгі години під сталевим крилом, розбираючи папери Луаяна, а особливо рукопис. Амулет Віщуна на прохання Егерта було заховано у місці, відомому тільки їй, Солль не хотів знати таємниць, і Торія, покусавши губу, задовольнила це його бажання.

Зустрівши Торію в коридорі, студенти вітали її майже з такою ж повагою, як раніше декана. Егерт слідував за нею невідступно, і всі вже знали, що відразу після закінчення строку жалоби він стане їй чоловіком. Нікому не спало на думку дивуватися такому вибору Торії — за Егертом мовчки визнали право на винятковість.

І от якось спадкоємиця Луаяна зібрала студентів у Великій Актовій залі. За годину університет перетворився на киплячий казан, бо Торія, вперше піднявшись на кафедру, спокійно й просто повідала всім правду про злочин служителів Лаш.

Пристрасті розбурхувалися й розбурхувалися, хтось закликав виходити на вулиці, хтось — громити Лаш, хтось згадав Лиса: мав рацію, бідака, коли не любив плащоносців, він би задав їм тепер! Пан ректор, у якого навіть лисина сполотніла, заледве зумів втримати підопічних від бунту.

Торію закликано було до ректорського кабінету, і бесіда тривала довго. Егерт бачив, яким розгубленим виглядав ректор, коли, стоячи на порозі кабінету, хитав услід Торії плішивою головою.

— Не думаю… Не думаю, дитино моя, що розказане вами підлягає розголосу… І потім, доказів же немає, а… Не думаю… Утримайтеся, прошу вас, від передчасного… Не варто. Ось так…

Ректор говорив і говорив, а Торія вже йшла, тримаючи голову незвично низько.

— Він боїться, — з гіркотою підсумувала вона, зачиняючи за собою й Егертом двері батьківського кабінету. — Не хоче… Не вірить, зрештою. Думає, що я збожеволіла від горя… А в місті тепер вважають, що це служителі Лаш зупинили Кінець Часів безустанними обрядами, ритуалами й моліннями своїй Примарі… Уже збирають гроші на новий пам’ятник Лаш — як тобі?

— Не розумію, — сказав Егерт безпомічно, — стільки трупів серед їхнього ж воїнства… На що вони сподівалися?

Торія похмуро посміхнулася.

— Пам’ятаєш, що казав батько? «Злостива дитина, яка підпалює будинок, свято впевнена, що якраз її іграшок вогонь не зачепить…»

Несподівано для себе вона осіклася, наче горло її здушила чіпка пташина лапа. Спогад про батька був нестерпним. Відвернувшись від Егерта, вона довго мовчала, і долоня її бездумно гладила сторінки розкритого рукопису.

Егерт ледве втримався, щоб не кинутися її заспокоювати, зараз слова були б недоречні. Він просто мовчки дивився, і разом з жалістю до безутішної Торії й звичним страхом за свою шкуру в душі його наростало інше, більш сильне, мабуть, відчуття.

— Тор, — сказав він, нарешті, так обережно, як тільки міг, — я знаю, мої слова тобі не сподобаються… Але я просто повторю тобі думку нашого ректора: не варто… зв’язуватися з Лаш. Ось і все, тепер можеш мене лаяти…

Вона повільно обернулася. Губи її, стиснуті в ниточку, побіліли, а погляд очей-щілинок змусив Егерта відсахнутися.

Він хотів пояснити, що це не від страху, що пам’яттю Луаяна він дорожить так само, як і Торія, а вбивці декана ненависні йому не менше, та орден Лаш — зібрання безумців, які ні перед чим не зупиняться, і, затіваючи з ним війну, Торія стає на лезо бритви, а для нього, Солля, немає на світі нічого ціннішого від її життя… Однак Торія мовчала, в очах її стояв холодний докір, і під цим поглядом Егерт ніяк не міг зібрати докупи всі свої бентежні думи.

— Я не лаятиму тебе, — промовила вона так відчужено, що він злякався. — Зараз за тебе говорить закляття… Але відколи його боягузливий голос став настільки схожий на твій власний?

Повисла пауза, довга, болісна, і Егерту пригадався той день, коли важка книга в руках Торії розбила йому обличчя.