Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Углядівши попереду на бруківці скорчене тіло, Егерт хотів обійти його якнайдалі, але людина ворухнулася, і Солль почув слабке дряпання заліза об камінь. Під боком у того чоловіка примостилася шпага, Егерт розгледів краплі вологи на дорогих піхвах, на важкому ефесі з вензелем, на розшитому самоцвітами перев’язі. Потім він перевів погляд на обличчя нещасного.

Карвер мовчав, груди його ходили ходором, хапаючи сире повітря, губи запеклися, а повіки розпухли. Одна рука в тонкій рукавичці чіплялася за камені бруківки, друга — стискала руків’я шпаги, наче зброя могла захистити свого хазяїна й перед обличчям Мору. Не відриваючись, Карвер дивився Егерту в очі.

Притишене туманом, звіддалік донеслося заливисте кінське іржання.

Карвер судомно зітхнув. Губи його сіпнулися, і Егерт почув тихе, як шерех падаючого піску:

— Соллю…

Егерт мовчав, бо нічого було говорити.

— Соллю… Каваррен… Що тепер з Каварреном?

У голосі Карвера ковзнула така тонка, така благальна нотка, що Егерту на мить пригадався той нерішучий тонкогубий хлопчик, яким був дванадцять років тому приятель його дитинства.

— Каваррена… Це… Ця смерть… Не досягне?

— Звісно, ні, — сказав Егерт впевнено. — Надто далеко… І потім є ж карантинні застави, патрулі…

Карвер видихнув, здається, з полегшенням. Закинув голову, прикрив очі, прошепотів з напівпосмішкою.

— Пісок… Ями, сліди… Холодна… вода. Сміялися…

Егерт мовчав, вирішивши, що той марить. Карвер не відривав від нього дивного, з-під важких повік, неуважного погляду.

— Пісок… Кава… Пам’ятаєш?

Солль побачив на секунду залитий сонцем берег, жовтий з білим, як вкрита глазур’ю бісквітна булка, зелені острівці трави, компанію хлопчаків, які здіймають до неба фонтани бризок…

— Ти мені… вічно очі засипав піском. Пам’ятаєш?

Він щосили намагався викликати такий спогад, але перед очима в нього була тільки мокра, лискуча від вологи бруківка. Чи ж було?.. Так… було. Карвер тоді не скаржився, він покірно промивав розчервонілі від піску очі.

— Я не хотів, — сказав навіщось Егерт.

— Хотів, — заперечив Карвер тихо.

Вони довго мовчали, і туман не бажав розходитися, і звідусіль тягло димом, гнилизною і скорою смертю.

— Каваррен… — прошепотів Карвер ледве чутно.

— З ним нічого не станеться, — відгукнувся Егерт.

Тоді, запитливо дивлячись на нього, Карвер спробував підвестися на лікті.

— Ти… впевнений?

Перед очами Солля поблискувала річкова гладь, спалахували й гасли сонячні іскри на воді, і, здригаючись, віддзеркалювалися зелені крони, каварренські дахи, вежі, флюгери…

Він знав, що бреше, але посміхнувся широко й спокійно:

— Звісно, впевнений. Каваррен у безпеці.

Карвер глибоко зітхнув, опускаючись назад на бруківку, очі його наполовину закрилися.

— Слава… небу…

Більше ніхто не чув від нього ні слова.

Туман розвіявся, і площа під Соллевим поглядом скидалася на поле бою. Тут вистачило б їжі для тисяч ворон, однак жодного птаха в місті не було, ніхто не тривожив мертвих, наче скоряючись забороні.

Утім, ні. Егерт роззирнувся, від трупа до трупа перебігав, зігнувшись, парубійко років вісімнадцяти, невисокий, щуплий, з полотняним мішком через плече. У такі мішки злиденні збирають милостиню. Егерт здогадався, що збирав у свою сумку парубійко. Схилившись над трупом, він спритно вивуджував у мертвого гаманець, чи табакерку, чи випадкову прикрасу, з каблучками була морока — вони не бажали зісковзувати з розпухлих пальців. Парубійко сопів, боязко поглядаючи на Егерта, однак продовжував свою справу, водив по мертвих руках заздалегідь захопленим шматочком мила.

Солль хотів крикнути, але страх виявився сильнішим за лють і відразу. Попльовуючи на мило, мародер обійшов Егерта по широкій дузі й присів від різкого, пронизливого свисту.

Егерт, заціпенівши, дивився, як хлопець кинувся бігти, як на краю площі його наздогнали дві плечисті фігури, одна нібито у біло-червоному вбранні стражника, друга у чомусь чорному, неохайно обвислому. Парубійко скрикнув, метнувся, як заєць, забився в чужих руках, стяг із себе мішок, наче відкуповуючись… Егерт не хотів дивитися і дивився, як людина в одязі стражника лупить хлопця по голові його ж мішком, а потім почулося надривне:

— Hi-і! Я не… Воно ж нікому не потрібне! Воно ж не потрібне нікому! Мертвякам не треба… О-ой!

Перетворившись у нерозбірливий вереск, крик захлинувся — на вуличному ліхтарі захиталося щупле тіло з полотняним мішком на грудях.

Пізнього вечора Лис повернувся. Егерт, чия інтуїція за ці дні загострилася, як жало, зустрів його першим.

Гаетан стояв біля входу, на кам’яному університетському ґанку, стояв, обіймаючи за плечі дерев’яну мавпу, м’ята трикутна шапочка з’їхала йому на чоло. Він був, звісно, п’яний як чіп, — Егерт, що відчув колосальне полегшення, хотів забрати його з холоду й укласти в постіль. Почувши за спиною Соллеві кроки, Лис здригнувся й обернувся. Світло ліхтаря над входом упало на його обличчя — Гаетан був тверезий, тверезий, як у день іспиту, але очі кольору меду здавалися зараз темними, майже чорними.

— Соллю?!

Егерт не зрозумів, що так налякало його друга, знову ступив крок уперед, простягнув руку.

— Ходімо…

Гаетан відсахнувся. Погляд його змусив Егерта завмерти, жодного разу за довге знайомство він не бачив в очах приятеля такого дивного виразу. Що це — ненависть? Презирство?

— Лисе… — промурмотів він зніяковіло.

— Не підходь до мене, — відгукнувся Гаетан глухо. — Не підходь… Егерте. Не підходь, прошу… Йди. Вертайся. — Він похитнувся, і Солль зрозумів раптом, що тверезий Гаетан ледве стоїть на ногах — його тягне до землі, його тягне в землю.

Він зрозумів, що за вираз застиг в очах Лиса. То був