Бенкет круків - Джордж Мартін

Решта радників розгублено втупилися в нього.

— Це ви про Червоне весілля? — запитав Оран Вотерз.

— У злочині? — зронив сер Гарис. Пайсел звучно прочистив горло. Лорд Гайлз закашлявся.

— Особливо відверто висловлюються горобці,— застеріг Кайберн.— Червоне весілля — то виклик усім божим і людським законам, кажуть вони, й усі, хто доклав до нього руку, прокляті.

Серсі миттю збагнула, до чого він веде.

— Зовсім скоро лорд Волдер постане перед Отчим судом. Він дуже старий. І нехай тоді горобці обпльовують пам'ять про нього. Але до нас це стосунку не має, ні.

— Ні,— підхопив сер Гарис.

— Ні,— погодився лорд Мерівезер.

— Ніхто так і не думає,— мовив Пайсел.

Лорд Гайлз закашлявся.

— Плювок на могилу лорда Волдера навряд чи збурить могильних червів,— погодився Кайберн,— проте було б непогано когось і покарати за Червоне весілля. Кілька відтятих фреївських голів могли б заспокоїти Північ.

— Лорд Волдер нікого зі своїх не віддасть,— мовив Пайсел.

— Ні,— мовила Серсі замислено,— а от його нащадки можуть виявитися й не такими перебірливими. Отож сподіваймося, що дуже скоро лорд Волдер нас люб'язно покине. А хіба є кращий спосіб для нового лорда Переправи позбутися незручних зведенюків, незгідливих кузенів і підступних сестер, ніж оголосивши їх злочинцями?

— А поки ми чекаємо на смерть лорда Волдера, треба вирішити ще одну справу,— мовив Оран Вотерз.— Золотий загін денонсував угоду з Миром. У доках я чув, що їх найняв лорд Станіс і переправляє їх через море.

— А чим він їм платитиме? — поцікавився Мерівезер.— Снігом? Вони ж бо недарма звуться золотим загоном. А багато у Станіса золота?

— Небагато,— запевнила його Серсі.— Лорд Кайберн спілкувався з командою отої мирської галери в затоці, й там кажуть, що золотий загін пливе у Волантис. А якщо їхній пункт призначення — Вестерос, то вони взяли неправильний курс.

— Може, зрештою не захотіли воювати за того, хто завжди програє,— припустив лорд Мерівезер.

— Мабуть,— погодилася королева.— Лише сліпець не побачить, що війна фактично виграна. Лорд Тайрел оточив Штормокрай. Річкорин в облозі Фреїв і мого кузена Давена, нашого нового хранителя Заходу. Кораблі лорда Редвина вже проминули Тартську протоку та швидко наближаються до узбережжя. Кілька рибальських суден, що зосталися на Драконстоні, не завадять лорду Редвину висадитися. Замок, може, деякий час і протримається, та щойно ми візьмемо порт, то відріжемо залогу з моря. І тоді нам хвилюватися залишиться тільки про самого Станіса.

— Якщо вірити лорду Джаносу, Станіс намагається укласти спілку з дикунами,— застеріг великий мейстер Пайсел.

— З варварами в шкурах? — зронив лорд Мерівезер.— Лорд Станіс, певно, і справді у скруті, коли погоджується на таку спілку.

— Скрута й дурість — ось що це,— погодилася королева.— Північани дикунів ненавидять, і Руз Болтон легко перетягне їх на наш бік. Дехто з них уже приєднався до його байстрюка, щоб звільнити Кейлінський Рів од клятих залізних і розчистити лорду Болтону дорогу. Амбер, Рисвел... не пам'ятаю всіх прізвищ. Навіть Біла Гавань от-от долучиться до нас. Її лорд уже погодився видати обох своїх онучок за наших друзів Фреїв і відчинити свій порт для наших кораблів.

— Я думав, у нас немає кораблів,— геть заплутався сер Гарис.

— Вайман Мандерлі був відданим прапороносцем Едарда Старка,— мовив великий мейстер Пайсел.— Хіба можна довіряти такій людині?

«Довіряти не можна нікому».

— Він старий, тлустий і настрашений. Однак в одному виявляє запеклу впертість: наполягає, що не прихилить коліно, поки до нього не повернеться його спадкоємець.

— А цей спадкоємець у нас? — запитав сер Гарис.

— Він у Гаренхолі, якщо досі живий. Його захопив Грегор Кліган,— пояснила королева. Гора-на-коні не завжди лагідно обходився зі своїми бранцями, навіть якщо за тих можна отримати чималий викуп.— Якщо ж він загинув, гадаю, доведеться вислати лорду Мандерлі голови тих, хто його вбив, разом з нашими найщирішими перепрошеннями.

Якщо однієї голови досить, щоб утихомирити князя Дорнського, то мішка голів буде більш ніж достатньо для товстуна в котиковій шубі.

— А лорд Станіс не спробує й собі укласти спілку з Білою Гаванню? — запитав великий мейстер Пайсел.

— О, та він уже спробував. Лорд Мандерлі відповів йому ухильно, а його листи переслав нам. Станіс вимагає у Білої Гавані списів і срібла, а навзамін пропонує... ну, нічого не пропонує,— мовила королева. Слід буде якось запалити свічку Невідомцю за те, що забрав Ренлі, а натомість залишив Станіса. Якби сталося навпаки, її життя було б набагато складнішим.— Сьогодні вранці прилетіла чергова пташка. Станіс послав свого цибулевого пачкаря вести від його імені переговори з Білою Гаванню. Мандерлі замкнув бідолаху в камеру. Питає, що йому з ним робити.

— Хай відпровадить сюди, щоб ми могли його допитати,— запропонував лорд Мерівезер.— Цей чолов'яга напевно має багато цінної інформації.

— Ні, ліпше віддати його на смерть,— мовив Кайберн.— Це буде уроком для Півночі, щоб знали, яка доля чекає на зрадників.

— Згодна,— сказала королева.— Я наказала лорду Мандерлі негайно відрубати пачкарю голову. Після такого Біла Гавань уже ніяк не зможе приєднатися до Станіса.

— Станісу тепер потрібен новий правиця,— хихикнув Оран Вотерз.— Ріповий лицар, мабуть?

— Ріповий лицар? — збентежено мовив сер Гарис Свіфт.— А хто це? Я про такого не чув.

Вотерз у відповідь тільки очі закотив.

— А що як лорд Мандерлі відмовиться? — запитав Мерівезер.

— Не наважиться. Голова цибулевого лицаря — це монета, яка купить життя його синові,— посміхнулася Серсі.— Старий тлустий дурень, можливо, по-своєму відданий Старкам, та коли всі вовки на Півночі винищені...

— Ваша світлість забуває про леді Сансу,— зронив Пайсел.

— Про цю малу вовчицю я вже точно не забула,— наїжачилася королева, яка навіть імені дівчини вимовляти не хотіла.— Я б її мала в чорну камеру запроторити як дочку зрадника, а натомість тримала її при дворі. Вона зі мною ділила одрину й огнище, гралася з моїми дітьми. Я її годувала, вдягала, хотіла навчити дечого про світ, а як вона відплатила мені за доброту? Допомогла закатрупити мого синочка. Коли знайдемо Куця, знайдемо і леді Сансу. Вона жива... та коли я з нею закінчу, обіцяю, вона співатиме до Невідомця, благаючи його цілунку.

Повисла ніякова тиша. «Вони всі що