Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я піднімався сходами, гадаючи, що вони заскриплять. Однак вони мовчали.
У коридор на другому поверсі виходило четверо дверей без ручок — усі зачинені. Щось схоже на картонні ящики бовваніло за матовими шибками у верхній частині дверей. Звідти не долинало жодних звуків.
Я налякав чорну кішку, яка дрімала на наступному сходовому майданчику. Вона вигнула дугою спину, вищирилася і зашипіла, а тоді відвернулася, сходами пострибала вгору і зникла з поля зору.
На наступному поверсі також було четверо дверей — троє з яких явно неробочі. На четвертих же, вкритих темними плямами і блискучим шелаком[13], висіла маленька мідна табличка з написом «Мелман». Я постукав.
Ніхто не відповів. Я спробував постукати ще кілька разів, однак це було безрезультатно. Жодних звуків зсередини не долинало. Здається, саме тут Мелман і мешкав, а на четвертому поверсі, де можна пробити вікно в стелі, він облаштував свою студію. Тож я розвернувся і рушив на останній поверх.
Я піднявся нагору й помітив, що одні з чотирьох дверей зачинені нещільно. Я спинився і з хвильку послухав. Із глибини долинав якийсь шурхіт. Я підійшов і кілька разів постукав. Раптом усередині хтось гучно втягнув повітря. Тоді я штовхнув двері.
Він стояв за двадцять футів від мене під великим вікном у стелі, повернувшись до дверей обличчям, — високий кремезний чолов’яга з темними очима та бородою. У лівій руці тримав пензлик, а в правій — палітру. На ньому був вкритий плямами від фарби фартух, накинутий на лівайси, а також картата футболка. На мольберті позад чоловіка проглядалися обриси чогось схожого на мадонну з дитиною. У майстерні стояло багато полотен, та всі вони — повернуті лицем до стіни або ж накриті тканиною.
— Вітаю, — сказав я. — Ви — Віктор Мелман?
Він кивнув, не всміхнувшись, але й не насупившись, поставив палітру на найближчий столик, а пензлик встромив у банку з розчинником. Тоді взяв вологу на вигляд ганчірку і витер нею руки.
— А ви хто? — запитав він, відкладаючи ганчірку і знову дивлячись на мене.
— Мерль Корі. Ви були знайомі із Джулією Барнз.
— Я і не заперечую цього, — відказав художник. — Ви використовуєте минулий час, що вказує на те, що...
— Саме так, вона мертва. Про це я й хочу з вами поговорити.
— Гаразд, — відповів господар, розв’язуючи фартух. — Тоді ходімо вниз. Тут нема де сидіти.
Він повісив фартух на цвях біля дверей і вийшов. Я рушив за ним. Перш ніж спуститися сходами, чоловік розвернувся і замкнув студію. Його рухи були плавними, навіть граційними. Я почув, як краплі дощу б’ються об дах.
Віктор скористався тим самим ключем, щоб відчинити темні двері на третьому поверсі. Він прочинив їх і відступив, пропускаючи мене всередину. Я зайшов і перетнув коридор, що вів повз кухню, стільниці якої були завалені порожніми пляшками, купами тарілок і коробок від піци. Попід шафами тулилися переповнені пакети зі сміттям. Підлога то там, то сям видавалася липкою, а все приміщення смерділо, наче це була фабрика прянощів біля бойні.
Вітальня, до якої я зайшов, виявилася просторою. Там стояли два зручні на вигляд дивани, які розташувалися один навпроти одного, а між ними — розмай східних килимів та різноманітних столиків, на кожному з яких стояло кілька переповнених попільничок. У дальньому кутку, біля стіни, вкритої червоним драпіруванням, стояв прекрасний концертний рояль. Чимало невисоких книжкових шаф було переповнено окультними матеріалами, а біля них, на них і вздовж крісел височіли стопки журналів. Щось схоже на кутик пентаграми виднілося з-під найбільшого килима. Усе просочував легкий запах фіміаму та марихуани. Арка праворуч від мене вела до іншої кімнати, а двері ліворуч виявилися зачиненими. На кількох стінах висіли полотна напіврелігійної тематики — певно, його роботи. Щось у них було від Шагала[14]. Доволі гарно.
— Сідайте.
Мелман вказав на м’яке крісло, куди я і вмостився.
— Хочете пива?
— Ні, дякую.
Віктор сів на найближчий диван, склав руки і подивився на мене.
— Що трапилося? — запитав він.
Я глянув на нього у відповідь.
— Джулія Барнз цікавилася окультними практиками, — почав я. — Вона прийшла до вас, аби дізнатися про них більше. Сьогодні зранку вона померла за вельми незвичних обставин.
Лівий кутик його рота ледь смикнувся. Більше жодних порухів він не зробив.
— Так, її справді цікавили такі питання, — відказав художник. — Вона просила розповісти про це, тож я так і вчинив.
— Я хочу знати, чому вона померла.
Він не зводив з мене очей.
— Її час вичерпався, — мовив нарешті він. — Це з усіма трапляється, раніше чи пізніше.
— Її вбила тварина, яка просто не може тут існувати. Що ви про це знаєте?
— Усесвіт — значно дивніше місце, ніж більшість із нас може уявити.
— То ви знаєте чи ні?
— Я знаю вас, — сказав він, уперше всміхнувшись. — Вона, звісно ж, розповідала.
— І що це означає?
— А це означає, — вів далі Мелман, — що я знаю: ви і самі вельми непогано на всьому цьому знаєтеся.
— І що?
— Мистецтво саме здатне збирати докупи потрібних людей у правильну мить — коли здійснюється важлива робота.
— Гадаєте, справа саме в цьому?
— Я знаю.
— Звідки?
— Так було обіцяно.
— Тож ви чекали на мене?
— Так.
— Цікаво. Може, ви мені розкажете трішки більше про це?
— Краще покажу.
— Ви кажете, дещо було обіцяно. Як? І ким?
— Скоро ви про все довідаєтеся.
— І про смерть Джулії?
— Так, і про це також.
— І яким же чином ви пропонуєте мені досягнути осяяння?
Він знову всміхнувся.
— Я лише хочу, щоб ви поглянули на дещо, — відказав він.
— Гаразд. Я готовий. Показуйте.
Віктор кивнув і підвівся.
— Це тут, — пояснив він і рушив до зачинених дверей.
Я підвівся та посунув за ним.
Мелман витягнув з-під футболки ланцюжок
