Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Ви з ним бачилися?
Після паузи Рік кивнув:
— Так.
— Якими були ваші враження?
— Не знаю. Я... ммм... доволі упереджений. Тому нічого не можу сказати.
Я сколихнув вино у склянці.
— Це ж чому?
— Ну, я колись хотів у нього навчатися, але він мені відмовив.
— Отже, і ви цим займалися? Я гадав...
— Я нічим таким не займався, — огризнувся Рік. — Просто пробував усяке час від часу. Усі проходять через певні фази, хіба ні? Я хотів розвиватися, розширювати межі сприйняття, рости. Хто цього не прагне? Проте я так нічого і не знайшов, — випроставшись, він сьорбнув вина. — Іноді я відчував, що наблизився до чогось упритул. Мені здавалося, що існує якась сила, якась інша реальність, до котрої я майже можу доторкнутися чи осягнути її. Майже. А тоді все зникало. Залишалась тільки сама купа лайна. Це ніби дурити самого себе. Часом мені навіть здається, що я маю якісь надприродні сили. Але через кілька днів це минає, і я розумію, що це звичайнісінький самообман.
— Так було до того, як ви зустріли Джулію?
Рік кивнув:
— Ага. Може, ми саме через це на деякий час і зійшлися. Мені досі подобається теревенити про цю фігню, навіть коли я вже в неї не вірю. А потім Джулія надто серйозно почала до всього такого ставитися, а мені не хотілося знову проходити цим шляхом.
— Розумію.
Співрозмовник осушив склянку і налив собі ще.
— Звісно, то все дурниці, — зрештою сказав Рік. — Існує безліч способів дурити самого себе і доводити до абсурду логічні обґрунтування. Гадаю, мені хотілося магії, але в світі її нема.
— Це тому ви швиргонули в мене Біблію?
Рік фиркнув.
— Мабуть, я з таким самим успіхом міг кинути у вас Коран або Веди. Було б круто, якби ви розтанули у полум’ї. Та не судилося.
Я всміхнувся.
— Як мені знайти Мелмана?
— Десь у мене була його адреса, — відповів Рік і дістав щось із шухляди. — Ось.
Він витягнув маленького нотатника, написав адресу на каталожній картці і простягнув її мені. Тоді ще пригубив вина.
— Дякую.
— Там знаходиться його студія, але він у ній і мешкає, — додав Рік.
Я кивнув і поставив склянку.
— Дякую за все, що ви мені розповіли.
Він підняв пляшку.
— Хочете ще?
— Ні, дякую.
Рік знизав плечима і допив свою порцію. Я підвівся.
— Знаєте, а це справді сумно.
— Що саме?
— Що ніякої магії немає, не було і навряд чи вона буде.
— Кепсько, — погодився я.
— Тоді світ був би набагато цікавішим місцем.
— Ще б пак.
Я повернувся до виходу.
— Зробіть мені послугу, — озвався Рік.
— Яку?
— Коли будете виходити звідси, переведіть стрілки на 15:00 і дайте засуву захряснутися.
— Звісно.
Я облишив Ріка самого і виконав його прохання. Небо значно посіріло, а вітер став ще пронизливішим. Я знову спробував зв’язатися з Люком за допомогою телефону на розі, але він досі не відповідав.
* * *
Нас тоді переповнювало щастя. День видався просто чудовим. Погода була ідеальною, і все, що ми планували, вдавалося. Пізніше ми вирушили на веселу вечірку, а потім, глупої ночі, ще потрапезували у славній місцинці, на яку натрапили цілком випадково. Ми смакували напої, шкодуючи, що день уже добігає кінця. Тоді вирішили подовжити нашу щасливу смугу й помчали на пустельний пляж. Там ми сиділи, хлюпалися у воді, милувалися місяцем і раділи легкому бризу. Це тривало доволі довго, а тоді я зробив те, що обіцяв собі ніколи не робити. Хіба Фауст не вирішив, що чарівна мить вартує душі[10]?
— Ходімо, — сказав я, кинув банку з-під пива у смітник і взяв Джулію за руку. — Пройдімося.
— Куди? — спитала дівчина, коли я звівся на ноги.
— До чарівної країни. У королівство «колись давно». Едем. Ну, ходімо!
Сміючись, Джулія дозволила мені повести її вздовж пляжу, туди, де він звужувався через дамбу, що тіснила його до моря. Шляхетний місяць жовтів у небі, а море ніби виспівувало мою улюблену пісню.
Тримаючись за руки, ми гуляли вздовж кручі, а потім крутий поворот повів нас убік від піску. Я шукав високу та вузьку печеру, що мала ось-ось з’явитися...
— Печера, — оголосив я через секунду. — Ходімо до неї.
— Там же темно!
— От і чудово, — сказав я, і ми ввійшли.
Місячне світло прослизнуло за нами кроків на шість. Однак я встиг помітити поворот ліворуч.
— Сюди, — вказав я.
— Там так темно!
— Авжеж. Тримайся за мене, ще трохи. Усе буде добре.
Ми ступили кроків п’ятнадцять-двадцять і побачили десь праворуч слабенький промінчик світла. Я повів Джулію у тому напрямку, і поки ми йшли, навколо все світлішало й світлішало.
— Ми заблукаємо, — тихо промовила вона.
— Такого ще ніколи не траплялося, — відповів я.
Усе надовкола продовжувало вияснюватися. Був іще один поворот, і ми, проминувши останній коридор, вийшли біля підніжжя гори перед низеньким лісом. Над деревами здіймалося ранкове сонце. Джулія застигла на місці, її блакитні очі розширилися.
— Це ж день!
— Tempus fugit[11], — відказав я. — Ходімо.
Деякий час ми йшли лісом, наслухаючи пташок та вітерець — темноволоса Джулія та я. Я вів її крізь каньйон із різнокольоровим камінням і травою, повз струмочок, що впадав у річку.
Ми пройшли берегом до місця, де раптово розчахнулася прірва, в яку, виблискуючи веселками і туманами, пірнала річка. З того місця ми побачили величну долину, що розкинулася внизу. Було там сповнене шпилями та куполами, кришталем і сяйвом місто, оповите серпанком ранкового туману.
— Де ми? — запитала Джулія.
— Просто повернули за ріг, — відказав я. — Ходімо.
Я повів її ліворуч, а тоді стежкою вниз, що вивела нас до скель за каскадами води. Тіні та діамантові намистинки... ревіння, що межує із
