Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Заходьте, — сказав він, прочиняючи двері й відступаючи вбік.

Я зайшов. Кімната була невеличкою і темною. Віктор клацнув вмикачем — і слабке блакитне світло полилося з простого плафона на стелі. Тоді я побачив навпроти себе вікно, усі шибки якого були зафарбовані чорним кольором. Жодних меблів, окрім розкиданих по підлозі там і сям подушок, не було. Частину стіни праворуч від мене вкривало чорне драпірування. Інші стіни були голими.

— Ну, я дивлюся.

Віктор гигикнув.

— Хвилинку, зачекайте хвилинку, — порадив він. — Чи здогадуєтеся ви, що мене найбільше цікавить в окультних мистецтвах?

— Ви кабаліст, — констатував я.

— Так, — визнав він. — А як ви дізналися?

— Люди, що цікавляться східними дисциплінами, — надзвичайно педантичні, — пояснив я. — А кабалісти завжди видаються неохайними.

Він фиркнув.

— Питання лише в тому, що справді важливо для тебе, — зауважив він.

— Точно.

Художник копнув подушку, і вона полетіла в центр кімнати.

— Сідайте, — сказав господар.

— Я постою.

Він знизав плечима.

— Гаразд, — відказав Віктор і почав тихо бурмотіти.

Я чекав. Через деякий час, досі щось примовляючи, Мелман підійшов до чорної штори. Різким, швидким рухом він відкинув її — і я вражено витріщився.

Переді мною постало зображення кабалістичного Дерева Життя, що складалося з десяти сефірот — деякі у вигляді двійників кліпот[15]. Картину було майстерно виконано — і мені стало не по собі, коли я впізнав її. То не була звичайна штука з якогось наркоманського магазинчика, а оригінальна робота. Однак стиль відрізнявся від робіт, що висіли в іншій кімнаті. А втім, він здавався мені знайомим.

Детальніше розглянувши картину, я вже не сумнівався: її створила та сама людина, що й намалювала Козирі, які я знайшов у квартирі Джулії.

Мелман і далі читав своє заклинання, доки я розглядав зображення.

— Це ваша робота? — поцікавився я.

Він не відповів. Натомість наблизився і вказав на третю сефіру, знану як Біна[16]. Я придивився. Здавалося, на ній зображено чарівника перед темним вівтарем і...

Ні! Я не міг у це повірити. Це не може...

Я відчув зв’язок з тією постаттю. Вона була не просто символічною, а реальною, і вона кликала мене. Чарівник ставав більшим, набуваючи водночас тривимірності. Кімната навколо мене почала тьмяніти. Я був майже...

Там.

У тім місці панували сутінки — маленька галявина серед покручених дерев. Світло, що заливало кам’яну плиту переді мною, здавалося майже кривавим. Чарівник, обличчя якого приховували сутана і тінь, маніпулював предметами на камені — його руки рухалися надто швидко, тож встежити за ними я не міг. Звідкілясь продовжував долинати слабкий монотонний спів.

Нарешті чаклун підняв правицею один із предметів і завмер. То був чорний, обсидіановий кинджал. Ліву руку він поклав на вівтар і змів усе з нього на землю.

Тепер він уперше поглянув на мене.

— Підійди, — наказав він.

Я навіть усміхнувся на дурну простоту цієї вимоги.

Та раптом відчув, як ноги супроти моєї волі підкорилися наказу. Я знав: темна тінь наклала на мене закляття.

Тоді я подякував іншому дядькові, який мешкав у найдальшому з можливих світів, — завдяки йому я заговорив на тарі, накладаючи власне закляття.

Пронизливий крик, схожий на хижий клич нічного птаха, розірвав повітря.

Чаклун не втратив концентрації, а мої ноги не звільнилися, проте я зміг випростати перед собою руки. Я підняв їх до потрібного рівня, а коли вони торкнулися переднього краю вівтаря, я допоміг собі закляттям виклику, посилюючи кожен свій механічний, як у робота, крок. Я дозволив ліктям зігнутися.

Чаклун замахнувся клинком і спрямував його на мої пальці, але це вже не мало значення. Доклавши всіх своїх зусиль, я навалився на камінь.

Вівтар упав назад. Чаклун сіпнувся, аби уникнути удару, проте його ногу таки зачепило, а може, й обидві. Щойно він гепнувся на землю, я відчув, як закляття відпускає мене. Я знову міг вільно рухатися, а свідомість стала ясною.

Чоловік притягнув коліна до грудей і покотився по землі, поки я перескакував через зруйнований вівтар і намагався дотягнутися до нього. Перевертаючись, він скотився з невисокого схилу між двома каменями і зник у темному лісі. Я поквапився за ним.

Та щойно я сягнув краю галявини, як побачив очі: сотні диких очей палахкотіли в пітьмі лісу на різних рівнях. Монотонні співи посилилися і наблизилися — здавалося, вони долинають звідкілясь іззаду.

Я швидко озирнувся.

Вівтар досі лежав у руїнах. Позаду нього стояла вбрана в сутану постать, значно більша за попередню. Саме їй належав знайомий чоловічий голос, який виспівував заклинання. На зап’ясті пульсувала Фракір. Я відчув, як на мене знову накладають закляття, однак цього разу був готовий. Я викликав із протилежного боку крижаний вітер, який розвіяв закляття, наче дим. Одяг зашелестів на мені, змінюючи форму та колір. Пурпуровий, сірий... світлі штани і темний плащ, маніжка. Чорні черевики та широкий пасок, за який застромлено цупкі рукавиці-краги. Срібна Фракір, що спліталася в браслет на лівому зап’ястку, стала видимою і засяяла. Я підняв ліву руку, а правицею прикрив очі, щоб захистити їх від яскравого спалаху, який викликав.

— Замовкни, — сказав я. — Ти мене дратуєш.

Спів припинився.

Коли каптур упав назад, я побачив перелякане обличчя Мелмана.

— Гаразд. Тобі потрібен був я — ось я тут, і хай допоможе тобі небо. Ти сказав, що мені все стане зрозуміло. Щось не стало. Поясни.

Я підступив на крок.

— Говори! — гарикнув я. — Можна по-доброму або по-злому. Вибір за тобою. Але ти все одно заговориш.

Він закинув голову назад і заволав:

— Володарю!

— Так, виклич свого володаря, байдуже як, — вів далі я. — Я зачекаю. Він теж мусить відповісти.

Мелман знову закричав, та відповіді не було. Тож він кинувся навтьоки, але я передбачив це, тому промовив закляття виклику. Ліс перетворився в прах ще до того, як Віктор добіг до нього, а потім і попіл здимів, розвіяний вітром, що зірвався там, де мала панувати непорушність. Червоно-сірий буревій оточив галявину, вибудовуючи нездоланну стіну між нею та навколишнім безміром. Ми стояли на острові посеред ночі. Його діаметр сягав кількох сотень метрів, а краї повільно розсипалися.

— Він не прийде, — сказав я, — а ти не підеш звідси. Він