Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Читаємо онлайн Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
силою тиші...

Нарешті ми опинилися в тунелі. Земля там була вогкою, але поки ми піднімалися, вона сухішала. Ми пройшли галереєю, що відкривалася ліворуч, і дивилися на ніч та зорі, зорі, зорі... Неймовірне видовище сяяло новими сузір’ями, настільки яскравими, що наші постаті відкидали тіні на стіни позаду нас. Джулія перехилилася через низенький парапет (шкіра її була подібною до полірованого мармуру) і поглянула вниз.

— Вони й під нами також, — вигукнула вона. — Й по обидва боки від нас! Під нами нема нічого, окрім зірок. І обабіч...

— Так. Мило, правда ж?

Ми доволі довго стояли там, милуючись краєвидом, поки я не зміг переконати її повернутися і продовжити рух тунелем. Він знову вивів нас назовні до зруйнованого класичного амфітеатру під вечірнім небом. Простір між лавами та порепаними колонами вкривав плющ. Тут і там лежали розбиті статуї. Здавалося, ніби вони повалилися від землетрусу. Дуже мальовничо. Я припускав, що Джулії це має сподобатися, і мав рацію. Розташувавшись у різних місцях, ми по черзі щось промовляли одне до одного. Акустика була надзвичайною.

Потім, тримаючись за руки, ми пройшли міріадами шляхів під небесами різних кольорів, поки зрештою не опинилися біля тихого озера з вечірнім сонцем, що застигло над протилежним берегом. Праворуч виблискувало кам’яне громаддя. Ми вибралися на невеличку галявину, вимощену мохом та папороттю.

Я обійняв Джулію, і ми стояли так довго-довго. Вітер у кронах дерев награвав мелодію для лютні, якій вторили невидимі птахи. Потім я розстібнув її блузку.

— Прямо тут? — запитала вона.

— Мені тут подобається. А тобі?

— Тут красиво. Добре. Зажди хвильку.

Ми опустилися на траву і кохалися, доки тіні не сховали нас. Після цього, як я і хотів, Джулія заснула.

Я наклав на неї чари, аби вона продовжувала спати, бо вже почав сумніватися, що вчинив мудро, влаштувавши мандрівку сюди. Потім я одягнувся сам і вдягнув Джулію та, взявши її на руки, поніс назад, тепер крокуючи навпростець.

На пляжі, звідки почалася наша пригода, я поклав Джулію на пісок і вмостився поруч. Невдовзі я також заснув.

Ми спали, аж доки не зійшло сонце і гамір відпочивальників не оточив нас.

Джулія сіла й уважно поглянула на мене.

— Минула ніч, — сказала вона, — не була лише сном. Але й реальністю вона також бути не могла. Чи могла?

— Гадаю, так, — відповів я.

Джулія здивовано підняла брову.

— З чим саме ти погоджуєшся?

— З тим, що я хочу снідати, — сказав я. — Їдьмо додому. Ну ж бо.

— Зажди хвилинку, — вона поклала долоню на мою руку. — Трапилося дещо незвичне. Що це було?

— Навіщо розвіювати чари поясненнями? Ходімо їсти.

Упродовж кількох наступних днів Джулія ставила мені безліч запитань, але я вперто відмовлявся відповідати. Дурощі, усе це було справжніми дурощами. Не варто було влаштовувати для неї тієї прогулянки. Цей учинок значною мірою спричинився до нашої останньої сварки, після якої ми розійшлися назавжди.

Зараз я вів машину, обдумуючи ті події, і збагнув дещо більше за власну дурість. Я збагнув, що кохаю Джулію, що досі її кохаю. Якби я не взяв її туди чи якби визнав опісля її закиди, що я й справді чарівник, можливо, вона б не стала на ту стежинку, не шукала б сили — ймовірно, для самозахисту. І зосталася б живою.

Я прикусив губу і заплакав. Об’їхав машину, що загальмувала прямісінько переді мною, і збив ліхтар. Якщо я вбив те, що любив, то не певен, що і воно мене не вб’є.

3

Мій світ стиснувся від горя та гніву, але я намагався відкинути ці почуття. Здавалося, вони паралізували мої спогади про щасливіші часи — про друзів, місця, речі, можливості. Охоплений незрозумілою тривогою, я втратив значну частину впевненості. Ймовірно, через те, що, відкинувши низку можливостей, я обмежив власну свободу волі. Мені таке не дуже до вподоби, але часом просто неможливо опанувати свої емоції. Я почуваюся так, неначе здаюся на милість якогось детермінізму, а це дуже дратує. А тоді я потрапляю в замкнене коло: роздратування тільки послаблює впевненість, що ще більше впливає на мої дії. Найпростіший вихід із такої ситуації — негайно усунути проблему. Складніший вихід передбачає філософський підхід: відступитися і відновити контроль. Краще, звісно, обрати складніший шлях: божевільна гонитва як результат має зламану шию.

Я припаркувався на вільному місці, яке першим впало мені в око, прочинив вікно і запалив люльку. Заприсягнувся не їхати далі, доки не заспокоюся. Усе життя я надто бурхливо реагував на будь-що. Здається, в нашій родині це спадкове. Але мені не хотілося бути таким, як інші, адже саме так вони лиш морочили собі голову. Реакція на кшталт пан або пропав можлива, тільки якщо ти завжди перемагаєш. Але на такому шляху чекає висока трагедія або принаймні опера, коли на герць із вами стане щось надприродне. І все мені підказувало, що саме з такою силою я й маю справу. А отже, я дурень. Я повторював собі це доти, доки нарешті не повірив у власні слова.

Тоді я прислухався до спокійнішої іпостасі себе, яка погодилась, що я справді поводився як дурень, бо не розумів власних почуттів, коли ще міг щось із ними зробити, бо вдався до сили і відмовився відповідати за її наслідки, бо за всі ці роки навіть не запідозрив надприродної суті свого ворога, бо надто легковажно ставився до прийдешньої зустрічі... Я відмовився від ідеї просто схопити Віктора Мелмана і вибити з нього правду. Натомість вирішив діяти обережно, повсякчас дбаючи про прикриття. «Життя ніколи не буває простим, — сказав я собі. — Сиди спокійно, міркуй і набирайся сил».

Я відчував, як напруга повільно залишає мене. Так само повільно світ знову почав набувати чітких обрисів. Я побачив імовірність того, що Б справді міг знати мене, і знати добре, і що саме він міг підлаштувати усе так, аби я відкинув зайві міркування та піддався хвилюванням того моменту. Ні, я не стану таким, як інші...

Я довгенько сидів там і міркував, перш ніж знову завести двигун і повільно поїхати далі.

То була похмура цегляна чотириповерхова будівля, що розташувалася на розі. Всілякі непристойності вкривали як її стіну з боку провулка, так і ту, що виходила на ще вужчу вуличку. Повільно наближаючись до будинку й оглядаючи його, я натрапив на графіті, кілька розбитих вікон і пожежні сходи.

Відгуки про книгу Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: