Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я також вилаявся, адже не сумнівався, що міг би витягнути з нього більше інформації. Тоді я похитав головою у центрі свого світу, що постійно зменшувався.
День ще не добіг кінця, а вже встиг стати найбільш вікопомною Вальпургієвою ніччю в моєму житті.
4
Шлях назад виявився тривалим. Дорогою я переодягнувся. Вихід з лабіринту привів мене до вузької алеї між двома брудними цегляними будинками. Дощило, день хилився до ночі. У світлі одного з нерозбитих ліхтарів я побачив свою машину, припарковану біля басейну. З легким смутком я згадав про сухий одяг у багажнику і попрямував до вивіски «Склади Брута».
В офісі на першому поверсі тьмяно горіла самотня лампочка, що розвіювала загуслий навколо входу морок. Мокрий до рубця та небезпідставно насторожений, я почав підніматися сходами вгору. Коли повернув ручку та штовхнув її, двері прочинилися. Я ввімкнув світло та зайшов, замкнувши за собою двері на ключ.
Побіжно оглянувши приміщення, я зрозумів, що воно закинуте, тож перевдягнувся в чисту сорочку, яку взяв із шафи Мелмана. Штани його були широкі в поясі та й узагалі задовгі на мене. Я переклав Козирі до нагрудної кишені, аби вони не змокли.
Тепер крок номер два. Я заходився систематично обнишпорювати кімнату. Через кілька хвилин у замкнутій шухлядці тумбочки біля ліжка я знайшов окультний щоденник господаря. Він був таким само неохайним, як і решта приміщення, — орфографічні помилки, закреслені слова та плями від пива й кави. Поміж вторинною маячнею у щоденнику були пересічні суб’єктивні нотатки про сни та медитації. Гортаючи сторінки, я шукав місце, де б Мелман описував зустріч зі своїм навчителем. Знайшовши потрібний уривок, я взявся детально його читати. Він був довгим і переважно містив сповнені ентузіазмом вигуки щодо можливостей подарованого Мелману Дерева. Я вирішив відкласти щоденник на потім і вже збирався сховати його, аж раптом, востаннє перегортаючи сторінки, натрапив на короткий вірш. У цих переповнених алюзіями та захватом рядках в стилі Свінберна[18] я звернув увагу на такий уривок: «...тіней Амбера нескінченних підступності пляма торкнулась». Як на мене, забагато алітерацій, але в першу чергу я замислився над закладеною в словах думкою. Вона поновила в мені колишнє відчуття вразливості і змусила пришвидшити обшуки. Раптом єдиним моїм бажанням виявилося вибратися звідси, утекти якнайдалі і подумати.
Більше я не знайшов у кімнаті нічого цікавого. Я вийшов, зібрав купу розкиданих газет, кинув їх у ванну, підпалив і, прочинивши вікно, пішов геть. Після цього у святеє святих Мелмана я зірвав полотно з Деревом Життя і докинув його до полум’я. Я вимкнув світло у ванній, зачинив двері й пішов. Нікудишній із мене вийшов мистецтвознавець.
Я попрямував до купи паперів на книжкових полицях та продовжив свої безрезультатні пошуки там. Коли половину другої стопки вже було проглянуто, задзеленчав телефон.
Світ навколо наче завмер, а думки навпаки — закрутилися зі скаженою швидкістю. Звісно. Сьогодні ж був той день, коли я мав знайти це місце і загинути. Найімовірніше, якби це справді трапилося, то до тепер все мало закінчитися. Отже, телефонувати міг Б, аби дізнатися, чи не час публікувати некрологи. Я обернувся і побачив телефон, що стояв біля зануреної в тінь стіни поряд із входом до спальні. Я миттю зрозумів, що на дзвінок відповім. Підійшовши до апарата, я почекав, доки той продзвенить два чи три рази (десь дванадцять-вісімнадцять секунд), щоб вирішити, відповідати мені глумливим дотепом, образою або погрозою чи ж варто видати себе за Мелмана і дізнатися щось цікаве. Хоча перші варіанти були дуже привабливими, кайфоломна обережність змушувала мене обрати останнє. Я вирішив обмежитися односкладовими словами, прикинувшись, ніби я поранений і не маю чим дихати. Піднявши слухавку, я вже був готовий почути голос Б і визначити, чи я його знаю.
— Так?
— Ну? Справу зроблено? — пролунало запитання.
Клятий займенник. Телефонувала жінка. Неправильна стать, але правильне запитання. Одне з двох. «Непогано», — подумав я.
Я важко зітхнув:
— Ага.
— У чому справа?
— Мене поранено, — кавкнув я.
— Рана серйозна?
— Певно. У мене тут дещо є... Приходь і подивися.
— Що саме? Щось із його речей?
— Ага. Не можу говорити... Голова паморочиться... Приходь.
Я кинув слухавку й усміхнувся. Здається, я дуже гарно зіграв свою роль і мені вдалося її надурити.
Узявши з однієї з тумбочок велику попільничку, я пройшов вітальнею до того крісла, на якому сидів раніше, вмостився і витягнув люльку. Час відпочити, набратися терпіння та трохи поміркувати.
За якусь мить я відчув знайоме, мало не електричне поколювання. Я відразу скочив на ноги і, вкотре лаючи себе за тупість, так швидко схопив попільничку, що бички залітали навколо мене, наче кулі. Я почав дико роззиратися кімнатою.
Там! Перед червоними завісами біля піаніно. Набуває форми...
Я почекав, доки обриси набудуть чіткості, і з усієї сили швиргонув попільничку.
Через секунду жінка вже була в кімнаті — висока, темноока, з коричнево-рудим волоссям. Вона тримала у руках щось дуже схоже на автоматичний пістолет 38 калібру.
Попільничка влучила їй у живіт, і жінка зі стогоном зігнулася навпіл.
Я опинився поряд раніше, ніж вона змогла випростатися.
Вирвавши пістолет, я жбурнув його через усю кімнату. Тоді схопив жінку за зап’ястя, розвернув її і з силою посадив у найближче крісло. У лівій руці вона досі стискала Козир. Я і його висмикнув. На ньому було зображено цю квартиру, а сам малюнок було виконано у тому ж стилі, що й Дерево та карти в моїй кишені.
— Хто ти? — гарикнув я.
— Джасра, — процідила у відповідь жінка, — покійнику!
Вона широко розкрила рот, а її голова опустилася вперед. Я відчув вологий дотик її губ до внутрішнього боку лівої руки, якою притискав зап’ястя жінки до бильця крісла. Майже миттєво мене пронизав жахливий біль. Це не було схоже на укус. Здавалося, вона загнала у мою плоть розжарений цвях.
Я відпустив її зап’ястя і відсмикнув руку. Рух виявився, на диво, повільним та кволим. Холодне поколювання промчало від плеча до пучок пальців. Рука безвільно впала і наче вже й не належала мені. Джасра
