Первісна. Дорога на Тір Мінеган - Олег Євгенович Авраменко

на смертельну небезпеку вже тим, що надіслав цього листа. Заспокойтеся. Леді Моркадес, що зголосилася допомогти мені, усе передбачила. Моряк, з яким уже домовлено, знає тільки те, що має передати листа. Він кожного рейсу відвозить листи від кередіґонських лахлінців до їхніх родичів у Дервеґу, і цей для нього нічим не відрізнятиметься від решти. А сам лист леді Моркадес особливим чином зачарує на мій родинний зв’язок із вами. Я й сам гаразд не розумію, яким чином, просто тутешня відьма, леді Елайн, узяла краплину моєї крові, дослідила її й надіслала леді Моркадес її формулу — щось на зразок детального опису. Якщо конверт розкриє хтось сторонній, на аркушах з’явиться інший текст, також написаний мною. Там я розповідаю, що добре влаштувався, гарно заробляю, познайомився з чудовою дівчиною, і все таке інше, про що може писати звичайний хлопець мого віку. Коли так станеться, що портові наглядачі обшукають моряка і прочитають мого листа (для них він буде цілком невинного змісту), то вам це нітрохи не зашкодить, а нам просто доведеться повторити спробу.

На цьому закінчую. Дуже сподіваюся, що ви зробите все, як я написав. Якщо не задля себе, то задля ваших дітей.

Щасти вам!

Б. Ґ.

„А таки ні,“ — змінив свою думку Імар. — „Відьмак ні в чому не винен, він намагався все передбачити. І леді Моркадес не могла помилитися з чарами — бо яка ж тоді вона відьма. Схоже, дядько з тіткою були такі дурні, що не послухалися племінника й побігли з каяттям до поборників. Хоча не виключено, що поборники нагодилися до них з обшуком відразу після отримання листа…“

Утім, останнє було малоймовірно. На Абраді, особливо в Кередіґоні, мешкало чимало лахлінців, час від часу вони листувалися з родичами, а оскільки Лахлін не укладав домовленостей з абрадськими сусідами про співпрацю поштових служб, то роль листонош виконували моряки, які на цьому непогано підробляли. Інколи наглядачі затримували їх у порту, розкривали та читали листи, але робили це нечасто, зазвичай просто обмацували конверти й переконувалися, що там немає нічого, крім паперу. І вже тим більше не було сенсу влаштовувати обшуки в оселях усіх лахлінців, що мали родичів по той бік Кередіґонського моря. Певна річ, вони перебували на особливому рахунку в поборників, проте пильну увагу привертали лише ті, хто реґулярно отримував листи з Абраду.

Імар узяв зі стола дзвоник, калатнув у нього і до появи секретаря встиг написати на клапті паперу кілька слів. Передав цю цидулку секретареві, той уклонився й вийшов, а Імар неквапно зібрав докупи пом’яті аркуші. Верховний поборник, вочевидь, уже втомився здригатися від кожного доторку короля до „опоганеного“ паперу і тепер лише докірливо дивився на нього, всім своїм виглядом демонструючи осуд за таку легковажність.

А Імар із сумом думав про Киннаха аб Ейга та Лінед бан Киннах, які з дурості та впертості прирекли на смерть не лише себе, а й усіх своїх дітей — та ще, мабуть, і невістку. А це помилування для менших двох дочок — інакше, як знущальним, він назвати його не міг, — було ще гіршою карою, ніж страта на вогнищі. На каторзі бідолашних дівчат щодня ґвалтуватимуть і наглядачі, і в’язні! Як довго вони протримаються? Скільки триватиме ця жахлива аґонія, поки смерть зглянеться на них і забере в свої рятівні обійми?..

Марвен і Ґрайне… Меншу звали так само, як Імарову дружину, що теж стала жертвою нелюдських лахлінських порядків та дурості родичів. Її могли б урятувати абрадські ліки, і за великого бажання їх можна було роздобути. Проте саме тоді Імар перебував на півдні країни, а в столиці порядкував дядько Броґан, який, зачувши таку пропозицію від головного медика, відразу взяв його під арешт і виставив біля королевиних покоїв посилену охорону, щоб ніхто інший не надумав нишком пронести їй „нечестиве зілля“. А коли Імар повернувся до Ханґована, було вже запізно. Королева Ґрайне вмерла ще до свого двадцятиріччя, не залишивши чоловікові ні сина, ні дочки.

Відтоді минуло понад п’ять років, а біль досі не вщух. Щоправда, останнім часом йому дедалі дужче подобалася юна Елвен вер Кайлем, двоюрідна сестра його покійної дружини, але Імар усіма силами боровся зі своїми почуттями, прагнув задушити їх у самому зародку. Він не збирався знову одружуватись і заводити дітей, приречених на життя в цьому пеклі, що називалося Лахліном…

— Коли ви арештували цих людей? — запитав Імар у Айвара аб Фердоха.

— П’ятого монфовіра, ваша величносте. А вже наступного дня всіх вісьмох посадовили на тюремний корабель і доправили з Дервеґа до Ханґована.

— Вісьмох? Отже, ви схопили й невістку?

— Інакше ми не могли, государю. Вона цілий місяць жила в одному домі з відьмаком. Також, за результатами дізнання, до Дервеґа було надіслано розпорядження про арешт ще тринадцяти підозрюваних, які часто спілкувалися з Бренаном аб Ґрифидом. Але малого сина Ейгана аб Киннаха, що народився вже після від’їзду відьмака, ніхто не скривдив. Його просто віддали батькам Невен бан Ейган. Ми ж не звірі.

„Та ви гірші, ніж звірі!“ — хотілося вигукнути Імарові. — „Ви справжні чудовиська! Торочите, що боретеся проти Китрайла, а насправді вірно служите йому. Він дивиться на Лахлін і не може натішитися тим, що ви тут виробляєте…“

— Це неподобство, лорде Айваре, — тихо, але з притиском промовив король. — Ви мусили негайно повідомити про таку важливу справу. Натомість усе приховали і лише через місяць поставили мене перед уже доконаним фактом.

— Я розумію невдоволення вашої величності, — спокійно відповів верховний поборник. — Проте наважуся нагадати вам, що питання боротьби з відьомством та чаклунством належать до виняткових повноважень Конґреґації Святої Віри. Ми ухвалили рішення обмежити коло втаємничених лише тими особами, що були задіяні в процесі слідства та суду. Не можна дозволити, щоб країною почали ходити чутки про те, що на нашій благословенній землі народилися відьма з відьмаком, а останній, до того ж, прожив тут шістнадцять років. Засуджених буде страчено сьогодні по обіді із загальним формулюванням „за зв’язок із відьмами та чаклунами“.

— То якого ж біса… — почав був Імар, але осікся і