Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Він зцілив її, виходив. Заструменіло щастя, раптове, як чорторий серед тихої і сонної ріки, потім страх втратити все, потім знову щастя — народження доньки… Потім болісні п’ять років, п’ять довгих літ зі спеки в холод. Вони навчили його прощати, всупереч власній гордині, жахливі роки, найкращі його роки. Згадка про них змушувала болісно бриніти його серце, та Луаян ладен був віддати геть усе, аби повернутися й прожити їх знову.
Ймовірно, довге життя їй не судилося. Одного разу ним уже врятована, вона азартно шукала власної смерті і знайшла її, залишивши на пам’ять чоловікові вічне почуття провини й маленьку Торію…
Торія повернула важку голову, і батько зустрівся з нею очима. За хвилину декан перевів погляд на Солля, той здригнувся і хотів випустити руку дівчини, але втримав.
Світле небо, вона надто схожа на матір. Вона надто схожа на матір, щоб бути щасливою… Даючи згоду на її шлюб з Дінаром, він знав принаймні, що робить, — спокій і впевненість, дружня турбота та спільна робота в старих стінах університету надійно поєднали б його доньку з його улюбленим учнем. Ці надії зруйнував Солль, і ось тепер він сидить на краю її ліжка, мучиться під декановим поглядом, розуміє, що повинен піти, але не випускає зі своїх рук її руки, і Луаян чудово бачить, як тулиться до його долоні долоня Торії…
У його житті немає нічого дорожчого від дочки.
Два роки тому її весілля здавалося йому природною, неминучою частиною спокійного впорядкованого життя. Сьогодні над містом, над університетом, над цими двома, які тримають одне одного за руку, нависла невиразна тінь — навіть будучи магом, він не може зрозуміти, що це за загроза, але присутність її щодень стає все відчутнішою. Як діяти сьогодні, якщо не знаєш, чи буде в тебе завтра?
Солль тяжко зітхнув. Краєм ока Луаян бачив, як він намагається порахувати її пульс, як тривожиться, як досадує на нього, Луаяна, за уявну бездіяльність — маг же, узяв би та й вилікував…
Солля затавровано. Він нестиме нещастя кожному, хто матиме необережність опинитися поряд, — так вирішив Мандрівець. Та хто знає, ким насправді є Мандрівець і який зворотний бік його закляття?
Торія поворухнулася. Декан знову зустрівся з нею очима, і йому здалося, що повіки її трішечки опустилися, наче Торія хотіла кивнути.
Луаян загаявся і кивнув їй у відповідь. Загаявся, ще раз окинув поглядом принишклого Егерта і вийшов, щільно причинивши за собою двері.
Залишившись удвох, вони довго мовчали. У каміні глухо, делікатно потріскували вмираючі поліна.
Нарешті Торія через силу посміхнулася.
— Твоя сорочка… Мала.
Егерт позичив сорочку в Лиса, його власний одяг потребував прання. Гаетанова сорочка небезпечно потріскувала при кожному Соллевому русі, волосся, вимите й ще вогке, виглядало темнішим, ніж зазвичай. Просто за його спиною мерехтів вогонь каміна, і Торії, яка знемагала від гарячки, здавалося, що в Солля мідні плечі.
Нахилившись до неї, він кілька разів повторив одне й те саме запитання, зосередившись, вона нарешті зрозуміла.
— Як тобі допомогти? Що треба зробити?
…Повернувшись тієї вогкої ночі, вона ще довго не могла спинити сліз. Торія сходила слізьми, захлиналася солоною водою, як гине в безодні моряк. Егерт, на долю якого того вечора випав ще сильніший удар, тримався набагато ліпше. Останній квартал до університету він ніс тремтячу Торію на руках — її ноги підгиналися й відмовлялися рухатися. За все життя від землі її відривав лише батько, та й то тільки в ранньому дитинстві. Вона притихла, опинившись у висячому положенні, а Солль ступав легко, ніби дійсно ніс дитя чи невагоме звірятко, яке потрапило у халепу.
Він ніс її й уперше відчував кожну напружену жилку, кожен тріпотливий м’яз, биття її серця, втому й горе. Тоді він міцніше пригортав її до себе, йому хотілося оповити її своєю ніжністю, закрити, зігріти, захистити.
Зустріч із деканом, якої він так боявся, минула без єдиного слова. Скоряючись Луаяну, Солль допоміг Торії дійти до постелі, поруч уже чекала, охаючи, бабуся-служниця. Декан уважно оглянув напруженого Солля, який почувався жахливо винуватим, і знову промовчав.
…По вугіллі в каміні блукав вогник, Торія знову легенько посміхнулася. Усе страшне залишилося далеко позаду, теперішній її стан, гарячка, розслабленість не пригнічували її — навпаки, дівчині хотілося вічно перебувати в цій вогненній хмарі, насолоджуватись власною слабістю, спокоєм і захищеністю.
— Тор… Чим тобі допомогти?..
Їй було приємно від Егертової турботи й занепокоєння. А батько… Батько завжди все знає.
На столику парувало приготовлене деканом зілля.
— Нічого, — прошепотіла Торія, легенько стискаючи Соллеву руку, — нічого страшного… Ліки допоможуть.
Він відійшов, щоб підкинути в камін полін. Вогонь запалав яскравіше, Торії знову ввижалися мідні язики, що оповили Егерта. Вона насилу сіла на ліжку, притримуючи ковдру біля грудей.
— Подай мені… Склянку.
Черпаючи зілля з його долонь, вона довго розтирала собі скроні. Невдовзі сил залишилося зовсім мало, але про те, щоб покликати бабусю-служницю, Торія не подумала. Побачивши, що вона втомилася, Егерт узявся за діло сам — обережно, долаючи незручність, він почав втирати мазь у шкіру її обличчя й шиї. Запах ліків був сильний і гіркий, так не пахне навіть розпечений під сонцем полин.
Жар спав майже миттєво, але натомість вона знову відчула тугу і, вкриваючись потом, спочатку схлипнула, а потім втратила над собою контроль, затремтіла й знову заплакала.
Солль розгубився, зібрався було бігти за деканом, але не зміг випустити зі своїх долонь мокрої тремтячої руки. Схилився над Торією, знайшов сухими вустами спочатку одне повне сліз око, потім друге. Відчуваючи гіркий присмак у роті, гладив
