Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Каваррен далеко. Може, у Каваррені все гаразд? Може, місто встигне встановити кордони, ввести жорстокий карантин. Каваррен захистить себе… Але щоночі уві сні Егерт бачив одне й те ж саме: виючих собак перед готелем «Шляхетний меч», дими, що тягнуться вздовж спорожнілих вулиць, гори трупів на набережній, замкнені ворота з потьмянілим від кіптяви гербом…
Декан сказав: Чорний Мор спустошить землю, якщо його не зупинити. На землі багато сотень каварренів. Що для Мору якесь маленьке, хоч і древне й пихате, містечко?
Студенти, які залишилися в університеті, горнулися один до одного, як вівці в покинутій череді. Про пана ректора не було ні слуху ні духу, служитель утік, педагогів не було, і юнаки, що донедавна вважали себе солідними й ученими людьми, перетворилися на безпомічних хлопчаків. Однієї днини стіни Великої Актової зали сповнились найсправжнісіньким плачем — ридма, як маленький, голосив на твердій лаві якийсь «питаючий», хлопчик із села, для якого перший рік навчання став кошмаром. Решта ховала очі, не наважуючись глянути на бліді обличчя й тремтячі губи товаришів, і саме тоді оскаженів, захлинувся люттю Лис.
Ніхто й ніколи не чув від нього таких в’їдливих слів. Він пропонував усім і кожному котушку, щоб змотувати шмарклі, широку мамину спідницю, під якою так тепло ховатися, і нічний горщик на випадок раптової потреби. Він шпурляв з кафедри щойно вигадані слова, обзиваючи товаришів вислогубцями, слизоносцями, паршивими задрипанцями, шухлядками для плювання й матусиними імпотентами. Ридаючий хлопчик, востаннє схлипнувши, широко відкрив рота й залився густою, як дамські рум’яна, багряною фарбою.
Справа закінчилася пиятикою. Лис сам себе призначив інтендантом і розкупорив наявні в університетському погрібці багаторічні запаси вина. Пили там же, в лекційній залі, пили, співали й згадували «Однооку муху». Лис реготав як скажений, верховодячи у грі: всі без винятку повинні були чесно розповісти про свій перший любовний досвід, а хто не має — зобов’язатися виправити ситуацію наступного ж дня. Сп’янілі вже голоси перебивали один одного, перемежовуючись вибухами істеричного реготу. Егерт дивився на гулянку зверху, з круглого віконця, що з’єднує залу з бібліотекою, і до нього долинало врізнобій: «Ой-йой-йой, не кажи… любко, не розказувай… Та й того, що під сорочкою, не показувай…»
Він повернувся до Торії й довго розважав її розповідями про колишні витівки Лиса — деякі він бачив, про деякі чув, а деякі з ходу придумував. Слухаючи його нарочито веселу балаканину, Торія спочатку слабо посміхалася, а потім, щоб догодити йому, навіть через силу розсміялася.
Після опівночі стихли крики в Актовій залі, і заснула Торія. Посидівши поряд, поправивши ковдру й обережно погладивши повітря біля самої її голови, Егерт вирушив униз.
Студенти спали покотом — хто на лаві, хто на столі, хто просто на підлозі, сирій і холодній. Лиса не було ніде, Егерт зрозумів це з першого погляду, і невідомо чому, але серце його стиснулося.
Гаетана не було й у кімнаті, не висів на залізному гаку і його бувалий у бувальцях плащ. Егерт довго стояв на університетському ґанку, вдивляючись у туманну ніч — у будинку суду тьмяно світилися вікна, і погойдувалася під дощем страчена лялька на круглій тумбі, і височіла Вежа Лаш — німа, замурована, як склеп, байдужа до умираючого біля її ніг міста.
Не повернувся Лис і вранці. Згуслий за ніч туман не розвіявся до полудня, а навпаки, застиг, як холодець, навіть вітер зав’яз у його липких сирих патлах. Двері деканового кабінету все ще залишалися щільно зачиненими. Пригнічена, Торія бродила між стелажами в бібліотеці, бурмотіла щось у відповідь власним думкам і довгенько водила оксамитовою ганчірочкою по корінцях, футлярах і золотих обрізам.
Солль не сказав їй, куди йде. Не хотів турбувати.
Вогкість і страх викликали у нього дрож, коли, зціпивши зуби, він ступив на порожню площу. Ні торговців, ні гуляк — глуха ватяна тиша, сірі силуети будинків і милосердний туман, що вкриває місто, як простирадло обличчя небіжчика.
Егерт одразу зрозумів, що не відшукає Лиса. На шляху його зустрічалися мертві тіла, Солль відводив очі, але погляд його однаково знаходив то судомно витягнуту жіночу руку, що вп’ялася в камінь, то волосся, що встеляє кругляк, то франтуватий чобіт стражника, мокрий від осілих крапельок туману й тому сяючий, як на параді. До запаху розкладу додавався запах диму, що линув звідкілясь. Пройшовши ще трохи, Солль відчув у застояному повітрі знайомий аромат гіркуватих пахощів.
Вежа Лаш, здійснивши свою жахливу справу, продовжувала потихеньку куріти. Егерт наблизився, на диво байдужий. Біля входу до Вежі бився об кам’яну кладку зовсім сивий чоловяга у робочому фартуху.
— Відкрийте… Відкрийте… Відкрий…
Кілька людей, байдужих, знесилених, сиділи поруч просто на бруківці, вродлива жінка в чіпці, що з’їхав на потилицю, розсіяно гладила мертвого хлопчика, який лежав на її колінах.
— Відкрийте! — надривався сивий. Кулаки його, цілком позбавлені стертої об камінь шкіри, роняли на мостову краплі крові, поряд валялася переламана навпіл кирка.
— Молити треба, — пошепки сказав хтось. — Молити… Примару Лаш…
Сива людина у фартуху з подвоєною несамовитістю кинулася на замуровані двері.
— Відкрий… A-а… Мерзотники… Трунарі… Відкрий… Не сховаєтеся… Відкрий…
Егерт повернувся й побрів геть.
Лиса не знайти, він пропав, згинув десь у чумному казані, нікому не допомогти, нічого не виправити, Егерт теж умре. Від самої цієї думки в душі його шаленів тваринний страх, але серцем і розумом він ясно розумів, що головною справою відпущеного йому куцого життя є Торія. Останні дні її не повинні бути затьмарені жахом і тугою, він, Егерт, не дозволить собі розкіш умерти першим, тільки переконавшись, що Торії більше нічого не загрожує,
