Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Батьку?

За її спиною він розгледів силует Егерта Солля. Останніми днями ці двоє нерозлучні… Небо, допоможи їм.

— Торіє… І ви, Егерте… Воду з п’яти джерел. Я скажу яких і де… Візьміть мій ліхтар, він не гасне навіть від найдужчого вітру. Ти, Торіє, надягни плащ… Швидше.

Коли вони й хотіли про щось запитати, то не змогли чи не наважилися. Декан був сам на себе не схожий, навіть Торія відсахнулася, зустрівшись із ним очима. Не сказавши ні слова, вона взяла з його рук п’ять баклажок на ремінній зв’язці, Егерт накинув їй на плечі плащ, і вона відчула лагідний, підбадьорливий дотик його долонь. На вулиці вила гнила, без морозу зима. Егерт високо підніс палаючий ліхтар, Торія обіперлася на його руку, і вони пішли.

Як у ритуальному дійстві, вони пробиралися від джерела до джерела — усього їх було п’ять. Тричі воду довелося набирати із замурованих у камінь труб, одного разу — з маленького колодязя в чиємусь дворі й ще раз — із залізної зміїної морди занедбаного фонтана. П’ять баклажок заповнилися. Зв’язка їх відтягала Егерту плече і плащ Торії наскрізь промок, коли, хитаючись від утоми, вони переступили поріг деканового кабінету. Завжди похмурий, тієї ночі він був яскраво освітлений — стовпчики свіч юрмилися на столі, на підлозі, тулилися до стін. Усі ці вогненні язички здригнулися, коли відчинилися двері, і затріпотіли, наче вітаючи новоприбулих.

Посеред кімнати височіла дивної форми підставка на пазуристих лапах, ще три лапи, зігнувшись, підтримували над нею круглу срібну чашу.

Скоряючись нетерплячому жесту декана, Егерт відступив у дальній куток і всівся там просто на підлогу, Торія влаштувалася поруч на низькому табуреті.

Язички свіч подовжувалися й подовжувалися, неприродно, незвично для ока. Декан завмер над срібною чашею, куди по черзі перехилив усі баклажки. Руки його повільно рушили вгору, щільно стиснуті губи не ворушилися, але Егерту здавалося, — може, зі страху, — що серед кабінетної тиші, серед завивання вітру за вікном він чує різкі слова. Стеля, на якій зливалися й розпадалися візерунки з тіней, здавалася заповненою зграями комах.

Щось ударилося об скло зовні, Солль, напружений, як струна, судомно здригнувся. Торія, не глянувши навіть, поклала руку йому на плече.

Губи декана зігнулися, наче від зусилля. Вогники свіч болісно витягнулися й опали, набувши нормальної форми. Постоявши секунду нерухомо, декан прошепотів ледве чутно:

— Підійдіть.

Води в блюді наче й не було, там, де мала бути її поверхня, лежало дзеркало, біле й яскраве, як ртуть. Дзеркало Вод, зрозумів, завмираючи, Егерт.

— Чому ж нічого не видно? — пошепки запитала Торія.

Егерт мало не обурився — для нього справжнім дивом здавалося саме дзеркало. Однак тієї самої секунди біла каламуть захиталася, стемніла, і от це вже не каламуття, а ніч, вітер, як за вікном, віття голих дерев, вогник… Один, другий, третій… Смолоскипи. Не намагаючись розшифрувати зображення, Егерт дивувався тільки тому, що тут, у маленькому круглому дзеркалі, відбивається невідоме, невидиме, те, що відбувається хтозна-де. Заворожений магією і своєю причетністю до таємниці, він отямився тільки від дзвінкого вигуку Торії:

— Лаш!

Одне коротке слово протверезило Егерта, наче ляпас. У дзеркалі блукали темні фігури, і навіть серед убогого світла нечисленних смолоскипів можна було розрізнити каптури, напнуті на очі, а в декого відкинуті на плечі. Ціле сонмище воїнів Лаш нащось валандалось серед ночі, дозволяючи вітру терзати й обривати поли довгих плащів.

— Де це? — злякано запитала Торія.

— Мовчи, — видихнув крізь зуби Луаян. — Зникає…

Картинка зблякла, наче вкрилася брудно-молочною плівкою, потім перетворилася на білу воскову каламуть, і тільки в самісінькій її глибині жевріла притлумлена іскра.

— Який поганий день, — промурмотів Луаян, ніби сам з цього дивуючись. — Яка кепська ніч…

Витягнувши руки, він звів долоні над дзеркалом, і Егерт, завмираючи, побачив, як проступає крізь шкіру плетиво вен, сухожиль, судин.

Дзеркало загаялося й стемніло знову, декан різко забрав руки, наче від вогню, і Егерт знову розгледів ніч, людей і смолоскипи. Вогнів, здається, побільшало, всі вони рухалися в дивному порядку, і плащоносці навколо зігнули, ніби в поклоні, спини, ще раз, і ще… — відраховують поклони?

— Егерте, — запитала Торія глухо, — може… Це ритуал? Ти знаєш який?

Солль мовчки похитав головою. Згадка про його давню причетність до Лаш, нехай мимовільну, неіснуючу наразі, прозвучала зараз як важкий докір. Торія зрозуміла свою помилку і винувато стиснула його руку. Декан кинув на обох швидкий косий погляд і знову нахилився над чашею.

Фігури то зникали в темряві, то вихоплювалися з неї — і кожного разу нечітко, якось уривками, клаптями, окремими деталями: чийсь чобіт у розмитій глині, мокра пола плаща. Один раз Егерт здригнувся, впізнавши закудлані сивини Магістра… Раз по раз підступала біла воскова каламуть, і декан тоді скрипів зубами, витягав над дзеркалом долоні, але каламуть зникала не відразу, а наче неохоче, наче в змові з плащоносцями…

— Де це, батьку? — знову запитувала Торія. — Де це? Що вони роблять?

Декан тільки кусав губи, знову й знову відвойовуючи вислизаюче, ледве вловиме зображення.

До світанку всі троє виснажилися, і тоді дзеркало, теж знесилівши, скорилося нарешті повністю, визнало волю декана, й біла каламуть відступила. Але й тієї, схованої в срібній чаші ночі, уже теж добігав кінець — картинка сіріла, вогні смолоскипів блякли, і троє схилених над дзеркалом фігур одночасно розгадали таємницю ритуальних поклонів.

Вишикувавшись навколо високого пагорба, — Егерт упізнав те місце, звідки вони з Торією милувалися рікою й містом, — плащоносці, озброєні лопатами, невтомно копали землю. Чорні купи її височіли то тут, то там, наче відзначаючи шлях велетенського крота.