Душевна музика - Террі Пратчетт
Він похитав головою й пішов по лопату.
— Сержанте?
— Що, Ноббі?
— Ваші зуби...
— Які зуби?
— Зуби у роті.
— Ага. Ну. Що з ними?
— Як вони пасують один до одного там, ззаду?
Сержант Колон якусь мить обмацував язиком глибини свого рота.
— Іае, — почав він, а тоді схаменувся. — Цікаве спостереження, Ноббі.
Ноббі скрутив папіросу.
— Зачиняти ворота, сержанте?
— Гадаю, так.
Доклавши трохи зусиль, вони зачинили стулки воріт. Це вже був навіть не захід безпеки. Ключі давно загубилися. Навіть напис «Дякуїмо, що не завойовуйте наше місто» остаточно вицвів.
— Гадаю, треба... — почав був Колон, але задивився на вулицю.
— Що це за світло? — спитав. — І що це так гуде?
На будинках у кінці довгої вулиці з’явилася блакитна заграва.
— Звучить, наче якийсь дикий звір, — сказав капрал Ноббс.
Світло зібралося у два актинієві блакитні списи.
Колон приклав руку до очей.
— Схоже на... коня, чи що.
— Воно летить просто на браму!
Ревіння пораненого звіра відбивалося від будинків.
— Ноббі, я не певен, що воно спиниться!
Капрал Ноббс притиснувся до стіни. Колон, у чиїй голові думка про посадові обов’язки затримувалася на довше, мляво махав руками дедалі ближчому світлу.
— Стій! Стій!
І поволі підвівся з грязюки.
Довкола кружляли трояндові пелюстки, пір’я й іскри. Краї пробоїни у брамі світилися блакитними іскрами.
— Це ж старий дуб, — пробурмотів Колон. — Тільки б нам його з платні не вирахували. Ти бачив, хто це був, Ноббі? Ноббі?
Ноббі скрадався попід стіною.
— У нього... у нього була троянда в зубах, сержанте.
— Так, але якби ти його побачив удруге — впізнав би? Ноббі ковтнув.
— Вдруге — хіба на тому світі, не раніше.
— Мені це не подобається, пане Толоз! Не подобається!
— На дорогу дивись і замовкни!
— Але тут не можна швидко!
— Нічого! Ти однаково не дивишся, куди їдеш!
Підвода завернула, ставши на два колеса. З неба посипав мокрий сніг і розтавав, щойно торкався землі.
— Але ми на серпантині! Тут ухил стрімкий! Ми перекинемося!
— Хочеш, аби нас упіймав Хризопраз?
— Вйо!
Паді й Бескид притислися до боків підводи та хилиталася крізь темряву.
— За нами досі женуться? — вереснув Толоз.
— Нічо не видно! — крикнув Бескид. — Може, як зупинимось, шось почуємо?
— Ага — а якщо ми почуємо щось зовсім-зовсім близько?
— Вйо!
— А може, просто викинемо гроші?
— П’ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ?
Паді визирнув униз. За метр від краю дороги темрява густішала, ніби приховуючи провалля.
Гітара легенько бринькала в такт колесам. Він узяв її однією рукою. Цікаво, як вона ніколи не стихала. Навіть якщо всі струни рукою затиснеш: він і так пробував.
Звучала арфа. Струни були зовсім безгучні.
— Це божевілля! — кричав спереду Толоз. — Зупинися! Ти нас мало не вивернув!
Асфальт натягнув віжки. Віз поступово сповільнився до темпу ходи.
— Отак краще.
Гітара вереснула. Нота була така висока, що голкою пронизувала слух. Коні нервово смикнулися в голоблях і знову помчали вперед.
— Тримай їх!
— Тримаю!
Толоз розвернувся і схопився за спинку сидіння.
— Викинь її!
Паді швидко схопив гітару й устав, ведучи рукою до краю прірви.
І завагався.
— Кидай!
Бескид устав і спробував перехопити гітару.
— Ні!
Паді крутонув гітарою над головою, схопив троля за підборіддя й штовхнув.
— Ні!
— Толозе, легше...
І ось їх уже обганяє білий кінь. Вершник у каптурі нахиляється і хапає віжки.
Віз натикається на камінь і на мить злітає в повітря перш ніж знов упасти на дорогу. Асфальт чує, як тріскають стовпчики, коли колеса в’їжджають в огорожу, бачить, як рвуться віжки, відчуває, як підлітає підвода...
І все.
Потім стільки всього сталося, що Толоз так і не розповів нікому, як йому здалося, що, коли підвода непевно зависла на краю провалля, вона водночас покотилася вперед, перекидаючись кудись униз, і полетіла просто на камені...
Толоз розплющив очі. Образи наповзали, мов поганий сон. Але його відкинуло на віз, коли той злетів, і головою він бився у спинку сидіння.
І дивився просто в провалля. Позаду дерев’яно скрипнуло.
Хтось тримався за його за ногу.
— Хто там? — прошепотів він, ніби гучніші слова посунули б воза вперед.
— Я, Асфальт. А хто тримає мене за ногу?
— Я, — озвався Бескид. — А за що тримаєшся ти, Толозе?
— Та так... за те, за що вхопився непевною рукою, — відповів той.
Підвода знов затріщала.
— За золото, еге? — спитав Асфальт. — Ну визнай — ти ж за золото вхопився?
— Дурний гном! — крикнув Бескид. — Пускай, бо загинемо!
— Відпустити п’ять тисяч доларів — це і є смерть, — відповів Толоз.
— Дурне! На той світ не забереш!
Асфальт потягся рукою. Підводу хитнуло.
— Зараз знову хитнеться, — пробурмотів Асфальт.
— А хто ж, — спитав Бескид, коли підвода іще трошки підсувалася до краю, — хто тримає Паді?
Якусь мить усі троє подумки намагалися визначити положення своїх тіл і кінцівок у просторі.
— Я... здається, він упав, — сказав Толоз.
Пролунало чотири акорди.
Паді повис на задньому колесі й смикався над проваллям, доки музика вигравала на його душі восьминотний квадрат.
Не вмирай. Не згасай. Живи вічно, живи останньою палкою миттю, коли кричить юрба. Коли кожна нота звучить у такт серцебиттю. Злітай у небо.
Ти ніколи не постарієш. Про тебе ніколи не скажуть «помер».
Ось і все. Ти будеш найкращим музикантом на світі.
Живи швидко. Помри молодим.
Музика вигравала на його серці.
Ноги Паді повільно гойднулися й намацали скелю. Він зосередився, заплющив очі й підтягся на колесі.
Його плеча торкнулась рука.
— Ні!
Очі Паді широко розплющилися.
Він повернув голову, подивився на Сюзен, тоді на підводу.
— Що... — пробурмотів він спантеличено й глухо.
Відпустивши одну руку, він незграбно намацав ремінь, скинув його з плеча, схопився, перехопив гітару за гриф і жбурнув її в темряву. Струни зависли на льоту.
Друга рука ковзнула зі скрижанілого колеса, і він упав у провалля.
Усе вкрив туман. Паді важко впав на щось оксамитове, просякнуте запахом кінського поту.
Сюзен упіймала його вільною рукою, а іншою