Душевна музика - Террі Пратчетт

— Він був той ще співун, — пояснив Ридикуль. — Жив кількасот років тому. Став єпископом Омнійської церкви, бо приманював на співи пташок. Здається, так. Кращого в цьому ділі годі уявити.

— Ні-ні... архіректоре, — втрутився Зрозум. — Це просто такий молодіжний вислів. Про... ну... про звіздюлі.

— Цікаво, як ви дроздів відокремите від усіх інших, — відказав Ридикуль. — В істот із Підземельних Вимірів і крила тобі, і дзьоби.

— Не знаю, Архіректоре, — втомлено мовив Зрозум.

— Для певності, мабуть, треба роздавати все.

Смерть наздогнав щура біля Латунного мосту.

Альберта ніхто не потривожив.

У канаві він став майже таким само невидимим, як Домовина Генрі.

Смерть закотив рукав. Його рука пройшла крізь тканину Альбертового плаща, ніби крізь туман.

— СТАРИЙ ПРИШЕЛЕПКУВАТИЙ ДУРЕНЬ ЗАВЖДИ БРАВ її З СОБОЮ, — пробурмотів він. — УЯВИТИ НЕ МОЖУ, ЩО Я, НА ЙОГО ДУМКУ, МАВ БИ З НЕЮ РОБИТИ.

Рука виринула назовні, тримаючи вигнуту скляну посудину. Всередині виблискувала дрібка піску.

— ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ СЕКУНДИ, — мовив Смерть і передав клепсидру щурові. — ПРИЛАШТУЙ ЦЕ КУДИСЬ, ТА ГЛЯДИ НЕ РОЗБИЙ.

Він устав і роззирнувся.

«Брязь-брязь», — дзенькала об каміння порожня пивна пляшка. Смерть Щурів трюхикав із «Латаного барабана», котячи її перед собою.

У пляшці калаталися тридцять чотири секунди піску.

Смерть підтягнув слугу собі до ніг. Час для Альберта зупинився. Очі його затуманилися, внутрішній годинник стояв. Старий звисав із господаревої руки, мов дрантя.

Смерть вихопив у щура пляшку й трішки її нахилив. З горлечка полилася цівка життя.

— ДЕ МОЯ ОНУКА? — спитав. — МУСИШ СКАЗАТИ, ІНАКШЕ НЕ ЗНАЮ, ЩО БУДЕ.

Альбертові очі враз розплющилися.

— Вона намагається врятувати хлопця, Господарю! Вона не знає, що значить слово «обов’язок»...

Смерть підняв пляшку. Альберт замовк на півслові.

— АЛЕ Ж МИ ЗНАЄМО, ПРАВДА? — гірко спитав. — МИ З ТОБОЮ.

Він кивнув Смерті Щурів.

— НАГЛЯНЬ ЗА НИМ.

Клацнув пальцями.

Клац — і нічого не сталося.

— ЯК НЕЗРУЧНО ВИЙШЛО. У НЕЇ ЧАСТКА МОЄЇ СИЛИ. ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗАРАЗ НЕ МОЖУ... ГМ...

Смерть Щурів запищав, пропонуючи допомогу.

— НІ. НАГЛЯДАЙ ЗА НИМ. Я ЗНАЮ, КУДИ ВОНИ ПРЯМУЮТЬ. ІСТОРІЯ ПОЛЮБЛЯЄ ПОВТОРИ.

Смерть глянув на вежі Невидної академії, що стриміли над дахами.

— І ДЕСЬ У ЦЬОМУ МІСТІ ТОЧНО Є КІНЬ, ЯКИЙ МЕНЕ ПОВЕЗЕ.

— Чекайте. Щось наближається... — Ридикуль підняв очі на сцену. — Хто вони?

Зрозум витріщив очі.

— Думаю... може, це люди, Архіректоре.

Юрба припинила тупотіти й перейшла до промовистого вичікувального мовчання.

Довбень вийшов уперед і показав усім свою широку шалену сяйливу усмішку.

— Так, але вони ось-ось розпадуться навпіл, і з них полізуть страховиська, — з надією сказав Ридикуль.

Довбень узяв гітару і видав акорд.

— Я ж казав! — знов озвався Ридикуль.

— Пане?

— Дуже схоже на кота, що намагається сходити в туалет крізь зашитий зад.

Зрозум ошаліло дивився на нього.

— Архіректоре, ви ж не...

— Ні — але прозвучало це саме так. Точно так.

Натовп застиг, не знаючи, чого чекати далі.

— Привіт, Анк-Морпорку! — сказав Довбень і кивнув на Паскуду, який удруге поцілив по барабанах.

«Та инші групи» розпочали свій перший і, вочевидь, смертельний номер. Власне, три смертельні номери. Довбень спробував зіграти «Анархію в Анк-Морпорку», Джим-бо застиг, бо не бачив себе в дзеркалі, й виконував те, що було на єдиній сторінці підручника Блерта Віддавна (тобто зміст), а Кивун заплутався пальцями в струнах.

Паскуда вважав, що назви композицій були точно створені не для нього.

Він зосередився на ритмі. Більшість і без цього обходиться, але для нього навіть плескання долонями було вправою на зосередженість. Тому він грав у своєму затишному світі й навіть не помічав публіки, що збурилася, мов зіпсована їжа, й полізла на сцену.

Сержант Колон і капрал Ноббс чергували біля Деосільської брами, курили одну на двох і прислухалися до далекого фестивального реву.

— Здається, непроста нічка, — сказав сержант Колон.

— Так і є, сержанте.

— Пахне смаленим.

— Добре, що ми не там, сержанте.

Вулицею зацокав кінь, на якому ледь тримався вершник. Коли кінь наблизився, обидва впізнали Нудля-Від-Душі-Відриваю, що їхав верхи з вишуканістю картопляного клунка.

— Воза не бачили? — рішуче спитав він.

— Якого, Нудлю? — спитав сержант Колон.

— Що значить «якого»?

— Їх було два, — пояснив сержант. — Один із парою тролів, а інший, наступний, — із паном Шпенем. Ну, знаєте, з Гільдії музикантів.

— Тільки не це!

Нудль пришпорив коня й потрюхикав у ніч.

— Чого це він? — спитав Ноббі.

— Може, хтось йому пенні завинив, — відказав сержант Колон, спираючись на алебарду.

Зацокали копита ще одного коня. Коли він стугонів повз них, вартові попритискалися до стіни.

Кінь був великий і білий. Чорний плащ вершниці та її розпущене волосся майоріли на вітрі. Раптовий шквал — і нема: понеслись у безкрай.

— Це була вона, — витріщившись, мовив Ноббі.

— Хто?

— Сюзен Смерть.

Світло в кулі зменшилося до цятки й згасло.

— Тепер у мене попереду три дні без чарів, — поскаржився Верховний верховик.

— Варте кожного свого таума, — сказав Завкаф неточних наук.

— Але краще все ж побачити їх живцем,— докинув Викладач новітніх рун. — Якось дивно з вас піт тече.

— Я гадав, усе скінчилось, як почало йти на лад, — сказав Завкаф. — Я думав...

У будівлі пролунало виття, й викладачі заціпеніли. Виття було трохи тваринне, а ще — неживе, металеве й дертке, мов пилка.

По хвилі Викладач новітніх рун промовив:

— Звісно, якщо ми почули вереск, від якого стигне кров, біжать по спинах мурашки й холонуть кістки, — це ще не значить, що сталося щось погане.

Чаклуни визирнули в коридор.

— Вило звідкись ізнизу, — сказав Завкаф неточних наук, прямуючи до сходів.

— Так чого ж ви йдете нагору?

— Бо я не бовдур!

— Але це може бути якась страхітлива еманація!

— Та ну? — кинув через плече Завкаф, прискорюючись.

— Ну, як хочете. Там же студентський поверх.

— А. Ага...

Завкаф повільно спустився, час від часу злякано зиркаючи на сходи.

— Ніщо не може проникнути сюди, — мовив Верховний верховик. — Це місце під захистом дуже потужних чарів.

— Так і є, — підтвердив Викладач новітніх рун.

— І