Душевна музика - Террі Пратчетт

Та дійсність, як це завше й буває, помалу повернула їх до своїх лабет.

Толоз почув, як Паді тихенько промовив:

— Дякую.

Гном бочком подався до Паді й процідив:

— Це що було?

Паді немов прокинувся від міцного сну:

— Що саме? А, пісня. Вона зветься «Шоні бод да». «Шоні, ти будь» по-нашому. Як тобі?

— Якось... глибоко, — сказав Толоз. — Мов шахта.

Бескид кивнув. Коли ти далеко від рідного забою, від рідної гори, коли ти сам на чужині, коли всередині у тебе зяє болісне чорне ніщо... Тільки тоді твоя пісня буде глибока, мов та шахта.

— Вона прийшлла посллухати, — прошепотів Паді.

— Та твоя невидимка? — уточнив Толоз, вдивляючись у незайнятий клапоть трави посеред натовпу перед сценою.

— Так.

— Он як. Ну, я цілком точно її не бачу. Гаразд. А тепер, якщо ти негайно не вшквариш чогось, що качатиме, нам кінець.

Паді узяв гітару. Струни тремтіли під його пальцями. Він почувався так, ніби от-от злетить. Йому дозволили заспівати її перед усіма тими людьми. Все інше не важило. Хай що тепер буде — байдуже.

— Але ж хіба ми для цього зібралися? — звернувся він до слухачів і затупав: раз-два, раз-два-три-чотири.

Толоз підхопив мотив ще до того, як сама музика встигла підхопити його й понести. Кілька секунд — і ось його вже закачало як ніколи.

Зрозум глянув на коробку:

— Здається, ми його упіймали, Архіректоре. От тільки не знаю, що воно таке.

Ридикуль кивнув і уважно оглянув натовп навколо. Усі стояли роззявивши роти.

Арфа взяла їх за душу, а тепер гітара напинала їхні жили.

А ще перед сценою було порожнє місце. Ридикуль прикрив одне око долонею й зосереджувався, аж доки розплющене око не засльозилося. Озирнувся до музикантів із Гільдії і вжахнувся: Ранцерот здіймав арбалет. Здавалося, ніби він робить це не з власної волі — пан Шпень штовхав його в бік.

Ридикуль підніс палець до обличчя, так ніби збирався почухати ніс. Крізь музику він почув, як, дзенькнувши, луснув дріт арбалета, а ще — і це завдало йому особливої насолоди, — як ойкнув пан Шпень, який дістав у вухо звільненим кінцем напнутого дрота.

— От уже ця моя стареча сентиментальність, — пробурмотів Ридикуль. — Тхе-тхе-тхе.

— А знаєте, це була напрочуд гарна ідея! — сказав Скарбій, вдивляючись у крихітне зображення в кулі. — Який чудовий спосіб налаштувати бачення! Може, так і в оперу можна зазирнути?

— Чи в «Скунсів хвіст» на Броварській? — підказав Верховик.

— Нащо? — спитав Скарбій.

— Та просто на думку спало, — виправдався Верховик і поспішно додав, — я й не бував там ніколи, навіть одним оком не зазирав, і то жодним чином, завважте собі.

— Краще б нам від цього втриматися, — озвався Викладач новітніх рун. — Це злісне зловживання чарівними властивостями кулі.

— А я от не уявляю кращого способу добровживання кулі за оцей, — сказав Декан. — Спостерігати за Музикою, Що Качає.

Пан Дертий, Качур, Домовина Генрі, Арнольд Колобок і Старий Тхір Рон разом зі Смородом Старого Тхора Рона і псом Старого Тхора Рона терлися по краях натовпу. Сьогоднішній вечір був щедрим на здобич. Так завжди бувало, коли Нудль продавав ті свої сосиски в тісті. Є на світі те, чого люди не їстимуть навіть під впливом Музики, Що Качає. Є на світі те, чого не приховати навіть під гірчицею.

Арнольд підбирав недоїдки й складав у візок. У когось сьогодні на вечерю буде королівська підмостова юшка.

Музика накочувалася зусібіч. Волоцюги не зважали. Музика, Що Качає, — це щось із іншого світу, де є місце мріям, а от під мостом було не до мрій.

Аж раптом вони спинилися й заслухалися: нова музика омивала світ навколо. Вона ніби брала за руку всіх незалежно від статі, віку, походження й природи — і вела Додому.

Жебраки стояли й слухали роззявивши роти. Ті, хто озирався навколо й таки помічав цих невидимих людей, мусив мерщій відвернутися. Не відверталися хіба від Пана Дертого. Від такого не відвернутись.

Та Музика, Що Качає залунала знов і повернула їх до дійсності.

Окрім хіба Пана Дертого. Той просто стояв і дивився.

Остання нота затихла. А тоді було цунамі оплесків, і «Гурт, що качає» тікав від нього геть зі сцени.

Нудль радісно спостерігав за дійством з-за лаштунків з іншого боку. Якийсь час він нервувався, звісно, але потім усе повернулося у звичні береги.

Хтось посмикав його за рукав.

— Що це вони роблять, пане Нудль?

— Паскуда, так?

— Довбень, пане Нудлю.

— Вони, Паскудо, не дають слухачам того, на що ті чекали. Винятково вдалий хід. Зачекати, доки вони зі штанів вискакувати почнуть, і забрати. Знов зачекати. От побачиш, щойно натовп почне ногами тупати, вони повистрибують на сцену, мов ті коники. Ідеально розраховано. От коли навчишся таких трюків, Паскудо...

— Я Довбень, пане.

— ...От тоді по-справжньому й опануєш мистецтво Музики, Що Качає. Музика, Що Качає, Паскудо...

— Довбню...

— ...Це не просто музика, — вів далі Нудль, витягаючи вату з вух, — це багато всього одразу. От і все, що можу тобі сказати наразі.

Нудль підкурив сигару. Полум’я сірника ледь не згасило хвилею гамору.

— Ще хвильку, от побачиш.

У багатті тліли старі чоботи й інший непотріб. Сіра крихітна постать оббігла його по колу, нервово принюхуючись.

— У підводу! Хутко!

— Панові Нудлю це не сподобається, — простогнав Асфальт.

— Бідося Нудль, — сказав Толоз, коли вони разом затягували Паді на підводу. — А тепер жени, щоби іскри з-під копит сипалися, ясно?

— Їдемо до Квірма, — сказав Паді, коли підвода смикнулася й рушила. Він не знав, чому саме туди. Чомусь цей напрям видавався йому правильним.

— Так собі ідея, — озвався Толоз. — Тамтешні, певно, питатимуть, нащо я підводу ту з фонтана витягнув.

— Їдемо до Квірма!

— Панові Нудлю це точно не сподобається, — нидів Асфальт, коли вони вже виїжджали на дорогу.

— Ще хвильку — й вийдуть, — повторив Нудль.

— Мабуть, — сказав Довбень. — Бо всі ж уже й ногами тупочуть.

Крізь вигуки й справді чувся тупіт.

—