Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— А чом би й ні?

— Ти ж добре знаєш, що душові кабінки суворо поділено на жіночі та чоловічі. Якщо Каліостро нас помітить…

Його серце калатало десь у горлі, та він намагався не виказати свого стану й віджартуватися.

— Я упевнена, що нашому охоронцеві до цього немає діла, — заперечила Океанія. — До того ж, хто йому про це розповість? Я, наприклад, ані пари з вуст. — Дівчина присунулася так близько, що її губи опинилися поряд із його губами. Оскар притиснувся до стіни. Він був переконаний, що зараз вона його поцілує. Та наразі Океанія відсахнулася.

— Оскаре, що з тобою? Чого ти пополотнів? — насмішкувато запитала вона.

— Я… що ти маєш на увазі?

— Що тобі не варто так мене боятися.

— Це я боюся? — розгубився юнак.

— Та в тебе жижки трусяться. — Дівчина розсміялася. — Я не хочу тебе силувати. Можеш заспокоїтися. Адже це дає задоволення лише тоді, коли обоє дуже сильно хочуть, так?

— Хочуть? Чого?

— Не клей дурника. Ти ж бачиш, у чому справа. Зараз чи трохи згодом — моя пропозиція до тебе може й почекати. Але ж тобі варто лише натякнути, — вона поплескала його по щоці й зникла за рогом.

Оскар просто закляк на місці, всім тілом притиснувшись до стіни.

Нарешті, він полегшено зітхнув і покрутив головою. Отакої тобі! Та це дівчисько нічим не зупинити. Цікаво, чи серйозно вона говорила, а чи це тільки один із її жартиків? Якщо так, то жарт досить недобрий.

Усе ще не до кінця отямившись, він побрів далі, штовхнув двері й увійшов до душової, де вже чувся плюскіт води. Виходить, що хтось-таки тут був. Та дарма! Зараз він знайде собі вільну кабінку, а багато часу йому не знадобиться.

Пройшовши повз туалети, він попряхмував було до душів, коли помітив чиюсь фігуру біля умивальника — там стояв Клеман. Механік голився перед дзеркалом і тихенько наспівував.

— Ласкаво прошу, приятелю! — Клеман промив лезо бритви під струменем води. — Уже повернулися?

Оскар усміхнувся — аж раптом погляд його зупинився. Хлопець побачив, що механік зняв із лівої руки рукавичку, й тепер вона лежала на краю раковини умивальника — чорна, наче скинута зміїна шкіра. Вздовж тильної частини кисті Клемана тягнувся чіткий білястий шрам у формі півмісяця.

Шрам цей був добре знайомий юнакові.

Він зіщулився і стиснув кулаки.

— Ти колись казав, що пошкодив собі руку, працюючи кочегаром. Але ж цей шрам не схожий на слід від опіку.

— Ти вважаєш? — Клеман схопив рукавичку і поспіхом натягнув її на ще вологу руку. — Можливо, я помилявся.

Оскар, нарешті, відірвався від рукавички і глянув на механіка. їхні погляди зустрілися. В очах Клемана промайнуло щось на кшталт співчуття.

— Давно себе запитую, коли вже ти про все здогадаєшся, — промовив чоловік якимось дивним голосом. — Адже ти напрочуд кмітливий хлопець.

Думки Оскара плуталися.

— Цей візит учора вночі…

— О, то ти й про це знаєш? Я здогадувався, що це справа ризикована, проте інакше нічого не виходило.

— Але… навіщо?

Клеман знизав плечима і не відповів. Мозок Оскара гарячково працював, причому одразу в декількох напрямках.

— Я гадав, ти мені друг.

Клеман ствердно кивнув.

— Ти мені подобався. Хіба не я захистив тебе від матросів?

— Але ж ти намагався нас убити. В Парижі, пам’ятаєш?

— І в батисфері теж. — Клеман витер бритву і прибрав її у шкіряний футляр. — Це моя професія, зрозумів? Нічого особистого. — Механік зняв із вішалки нижню сорочку і почав надягати.

Оскар стояв, ніби закам’янівши.

— То тебе звати не Клеман, чи не так? І родом ти зовсім не з Ельзасу.

Чоловік вдягнув верхню сорочку й заходився один по одному застібати ґудзики. Схоже, викриття його аж ніяк не лякало.

— У ділових колах мене називають Норвежцем. Стосовно ж мого справжнього імені, то це не має ніякого значення. Якщо тобі хочеться, можеш і далі називати мене Клеманом, так буде простіше. Я — найманий убивця і належу до угруповання асасинів, чув? Я вбиваю людей за гроші. Мене не цікавить, які це люди — гарні чи погані. Я отримую замовлення і виконую його. Все просто. — Він упорався з ґудзиками на манжетах. — Якщо тебе це потішить, скажу: я досі ніколи не відчував такої поваги до супротивника, як зараз до вас. Ви звели нанівець усі мої зусилля заподіяти вам смерть, що була б якомога більше схожою на природну… А тепер поглянь, у якому ми становищі. Ми все ще живі. Ми в полоні у вченого-маніяка і його механічної армії. І я не думаю, що все це просто випадковість. Доля недарма завела нас усіх разом сюди. — Він вийняв із сумки гребінець і ретельно зачесався.

— Але ж твоя зовнішність і твій ельзаський акцент… — Оскар і досі ще не міг усвідомити, як це могло статися.

— Майстерність, мій хлопчику, й багаторічні вправляння. Я ладен зіграти будь-яку роль на будь-якій сцені світу. Ти просто не уявляєш, наскільки легко обманювати людей. Трохи латексу, трохи гриму, борода та вуса — зовсім не складно, і я міг би навчити тебе цього за кілька днів. Та це ж тебе не приваблює, чи не так? — Він кинув на Оскара дивний погляд і запитав: — А що ти робитимеш тепер, хотів би я знати?

Оскар нічого не відповів. Просто розвернувся і прожогом вискочив із душової.

Він промчав повз спальні матросів, проминув дивани та книжкові полиці й заскочив до їдальні. Гумбольдт