Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Виходить, Дарон — машина?

— Саме так. — Ліванос під’їхав на своєму кріслі до мерехтливих панелей керування. — Штучний інтелект. Диференційна машина, що самотужки розвиває власну свідомість. Вона контролює всі процеси в нашому місті. Заводи, майстерні, постачання прісної води й повітря, функціонування всіх до єдиного роботів. Тут немає нічого, що б могло працювати без її участі. Якщо з Дарон щось трапиться, місто миттєво порине в пітьму, все зупиниться. Якщо я — мозок Медитерранії, то вона — її серце.

— Вона? — Океанія не могла відірвати погляду від безлічі мерехтливих лампочок. — Але ж як машина може мати стать?

— Цього я не зумію вам пояснити, — відповів Ліванос. — Так сталося саме по собі. Можливо, справа полягає у злитті машини з кристалом. — Він указав на ящик, що стояв у центрі храму. — Кристал привів нас сюди, а коли «Левіафан» поринув під воду, ми опустилися на дно неподалік від нього. На той час Дарон була звичайною диференційною машиною, призначеною для керування простими ремонтними й профілактичними роботами на суднах. Ми відрядили декількох дронів на дно, щоб ті відшукали джерело надпотужного сигналу, і виявили кристал. Він лежав на глибині кількох хметрів під поверхнею дна й був завалений уламками скель. З усією обережністю ми витягли його звідти й перенесли на борт. І відтоді все почало розвиватися зовсім інакше. Дарон поступово перебирала на себе дедалі більше функцій, вона відремонтувала дуже пошкоджений «Левіафан» і почала створювати першу біостанцію. Саме в ній вона мене й вилікувала. Та минуло кілька місяців, перш ніж я одужав настільки, щоб вільно пересуватися й логічно мислити.

— А що сталося з «Левіафаном»?

— Згодом ми використали його як сировину. З його металу ми збудували «Спрут» і Голема.

— Голема?

— Того величезного робота, котрий і доправив ваш корабель на переробку. Він був однією з перших конструкцій, які створила сама Дарон. За деякий час ми перенесли її резиденцію сюди. Та для цього ми мусили відновити Палац Посейдона й перенести сюди кристал. Дарон і кристал утворили нову форму життя — щось на кшталт симбіозу, який досить часто зустрічається у світі тварин і рослин.

— Чудово сказано, Іскандере!

Гумбольдт указав на багряне світло, що струменіло з вівтаря.

— Кристал розташовано там?

— Ми називаємо його Серце Атлантиди. Хочете глянути?

Учений усміхнувся.

— Ще б пак!

— Тоді ходімо зі мною.

Ліванос натиснув кнопку на рукоятці свого крісла і з тихим дзижчанням покотився до узвишшя. Крізь скляні плити підлоги було видно, як звідси на всі боки розбігаються різноманітні кабелі, а відтак виникало відчуття, ніби ступаєш по гігантському павутинню. Скло на підлозі помітно здригалося, неначе десь неподалік працював потужний генератор.

Тільки зблизька Шарлотта змогла як слід роздивитися, що ж насправді являв собою цей загадковий кристал. Він був не більше метра завдовжки й не більше як двадцять сантиметрів завширшки і ніби висів у повітрі, оскільки ніде не було видно жодної опори. При цьому він повільно обертався, випускаючи червонувате світло. Це видовище не можна було порівняти ні з чим, що досі доводилося бачити дівчині.

— Це всього лише уламок величезного моноліту, який удалося зберегти, — пояснив Ліванос. — Спочатку він був набагато більшим, проте значна його частина розпалася під час грандіозного вибуху. Вже протягом десяти років — відтоді, як було засновано підводне місто, — ми продовжуємо пошуки інших уламків, та поки що нічого не знайшли.

— Дивовижна речовина, — захоплено промовив Гумбольдт, пильно розглядаючи кристал зблизька. — Ви проводили дослідження його властивостей?

Ліванос заперечно похитав головою.

— Певні спроби ми, звісно, робили, та ця речовина виявилася надзвичайно небезпечною. Тож знаємо ми небагато. Вона твердіша за алмаз і така ж крихка. Питома маса її більша, ніж у свинцю. Той же, хто намагався доторкнутися до кристала голіруч, негайно перетворювався на купку попелу.

— Лихе світло… — раптом почувся неприродний голос із сумки Оскара. — Чуже лихе світло… Вілма хоче тікати…

Ліванос кинув погляд на ківі й насмішкувато скинув брови вгору.

— Нарешті я можу тебе почути, моя люба Вілмо. Досить вражаючо! Я гадаю, нам слід виконати твоє бажання й повернутися до мого палацу. Дарон не любить, коли сторонні люди надто довго перебувають у її святилищі. Не будемо їй набридати. Краще розкажіть мені докладніше, що це за дивний прилад установлено на спині у вашого птаха. Це і справді дуже корисний винахід, про який можна тільки мріяти!

Коли за три години потому всі шестеро мандрівників повернулися до своїх апартаментів, Оскар почувався вкрай знесиленим. Йому хотілося лише одного — вимитися під душем, повечеряти й беркицьнути в ліжко. Всі м’язи були стомлені, у скронях гуло і стукотіло, а голова буквально йшла обертом від величезної кількості вражень. Варто йому було заплющити очі, як одразу хлопцю ввижалися кораблі, біостанції, роботи, пневматичні потяги й червонясті кристали, котрі роїлися, змінюючи один одного, наче бджоли біля меду.

У такому стані лише гаряча вода здатна допомогти й привести людину до тями. До речі, й у душовій о цій порі майже нікого не буває.

Прихопивши мило і рушник, хлопець рушив до душової, але на півдорозі зіштовхнувся з Океанією. Помітивши Оскара, дівчина здивувалася.

— Зараз нам принесуть вечерю. А ти куди зібрався?

— Хочу вимитися. Таке відчуття, ніби на мені осів шар солі та заводської кіптяви завтовшки в сантиметр.

— Хочеш, я тебе проведу? Я могла б потерти тобі спинку. — Вона наблизилася до юнака. Очі її дивно блищали. Як і завжди, від Океанії пахло трояндами. Як їй удавалося так гарно пахнути навіть тут, залишалося для Оскара загадкою. Його раптом обсипало жаром, а на лобі виступили крапельки поту.

— Дуже люб’язно з твого боку, але не варто… —