Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Існує припис? — Ліванос випростався в кріслі, його обличчя почервоніло. — І ти ще насмілюєшся казати мені про приписи? Не забувайся, Каліостро, — перед тобою володар і творець Медитерранії!

— Даруйте, ваша величносте. Я всього лише… Мені повідомили, що перебування чужоземців у храмі небажане.

Ліванос, однак, жестом відкинув усі подальші заперечення мажордома.

— Я ручаюся за них. Це вельми поважні люди, і вони не мають ніяких ницих помислів. На відміну від тебе, дорогенький. Щойно я закінчу зі своїми справами, то матиму з тобою серйозну розмову. А зараз — геть звідси! Я не бажаю, щоб хтось мені заважав.

Каліостро, який весь зіщулився і став ніби меншим на зріст, відступив і стиха наказав роботам-охоронцям іти слідом за ним. Проте від погляду Шарлотти не сховалося й те, як він нишком щось вимовив, звертаючись до крихітного пристрою, що був закріплений на комірі його пальта.

— Проклятущі лакеї! — гнівно промовив Ліванос. — Іноді я сам себе запитую — а чи справді я сам тут усе вирішую?

Зронивши це дивне зауваження, він знову поволі рушив пандусом, що тягнувся уздовж сходів до храму.

Проминувши ще два сходові прольоти, в кожному з яких мандрівники налічили по шістдесят п’ять східців, вони опинилися нагорі. З обох боків від скляного тунелю друзі побачили величні колонади, що зникали з очей десь удалині, а величезний купол циклопічної споруди губився в напівтемряві над їхніми головами. За два десятки кроків у стіні палацу були двері, що вели всередину, — такі маленькі порівняно з самою спорудою, що здаля їх було неможливо помітити. Вони були заввишки не більше двох метрів, тож дрони-охоронці не могли потрапити всередину. Втім, залізні монстри, здавалося, знали про це: вони вишикувалися праворуч і ліворуч від входу й утворили коридор, крізь який непомітно й миша б не проскочила.

— Палац Посейдона під час катастрофи було зруйновано вщент. Те, що ви зараз бачите, — не що інше, як реконструкція. Відновлення споруди проводилося згідно з виявленими під час розкопок давніми планами та кресленнями, з використанням деяких елементів і деталей, які вціліли.

— Як ви взагалі могли знайти це затоплене місто? — запитав Гумбольдт. — Це випадковість чи ви точно знали, що саме шукаєте?

— Звісно, про випадковість не могло бути й мови, — сказав Ліванос. — Мене привів сюди знову ж таки кристал.

— Яким чином?

— «Левіафан» — у тому вигляді, яким я його спершу замислював, було оснащено приймачем і передавачем довгих хвиль, що були призначені для здійснення зв’язку з іншими верфями. Проте, коли сталася катастрофа, після якої почався шторм, я намагався налагодити зв’язок хоча б із однією з них, та натомість раптом отримав потужні сигнали, які не могли належати жодному з передавачів, що були створені людьми. Ми спрямували «Левіафан» у той район, звідки чулися дивні сигнали, і вимкнули двигуни.

— А потім затопили своє дітище?

Ліванос кивнув.

— Це було найважчим рішенням у моєму житті. Проте я вирішив назавжди покинути світ людей. Там мене нічого вже не тримало. Підступні судновласники, які, не змигнувши оком, занапастили всіх моїх близьких, до того ж, намагалися заволодіти й моїми винаходами. Проте я заприсягнувся, що цього ніколи не станеться, й виконав свою обіцянку.

Гумбольдт провів долонею по гладенькій поверхні мармурової стіни.

— І все одно, для мене залишається загадкою те, як ви могли самотужки, та ще й тяжко поранений, керувати такою потужною платформою. Та ще більш неймовірним є те, що вам удалося без сторонньої допомоги збудувати величезне місто під водою.

Ліванос трохи здивувався.

— О, та я ж був не сам — ні тоді, ні зараз! Зі мною завжди була Дарон.

— Дарон? Хто це?

— Я хіба не згадував це ім’я? Що ж, зараз ви її побачите. Тут її володіння.

Шарлотта зробила крок і опинилася всередині гігантського мармурового куба. Те, що вона там побачила, просто приголомшило дівчину.

Один-єдиний раз у житті вона вже звідувала щось схоже на це відчуття — коли, ще восьмирічною дівчинкою, вперше переступила поріг собору Святого Петра в Римі. Ніби перебуваєш поза часом і простором.

— Ласкаво прошу до Палацу Посейдона. — Ліванос широко розкинув руки. — Нині це резиденція Дарон.

Шарлотта зробила ще кілька кроків.

Передня нава храму була геть уся заставлена великими сірими металевими ящиками та шафами, на лицьовому боці яких мерехтіли та блимали тисячі маленьких лампочок. Вони спалахували і згасали у якомусь невловимому ритмі, ніби акомпануючи музиці, що звучала всередині них. При цьому вони створювали дивовижні узори, схожі на ті, які утворюють у південних морях скупчення планктону, який світиться вночі. У центрі храму — там, де зазвичай міститься вівтар для жертвопринесень, височів над усім, що було всередині, якийсь особливий металевий ящик, до якого тяглася величезна кількість силових дротів і кабелів, деякі з яких були завтовшки з руку. Неподалік від узвишшя кабелі ховалися під скляні плити, що вкривали підлогу, і зникали з очей. Із ящика виходило густо-вишневе світло, що робило його схожим на жерло вулкана, сповнене розжареної лави.

Навколо не було жодної живої душі. Було очевидно, що тут, окрім них, нікого немає.

— Та я нікого не бачу, — сказала Шарлотта. — Палац порожній.

— О, Дарон тут, — промовив Ліванос із усмішкою. — І вона вітає вас у своїх володіннях. Чи не так?

— Я вітаю прибульців!

Ці слова були вимовлені приємним жіночим голосом, який відлунням прокотився по всіх закутках палацу.

— І не забувай — я зроблю все, щоб ти був щасливий. Ти добре це знаєш.

Гумбольдт зосереджено насупився.