Душевна музика - Террі Пратчетт

— Так, так, — втомлено пробурмотів Паді, — давайте сюди.

— Але це не для мене, це для мого малого, Глинчака, — повторив троль, підскакуючи від захвату то на одній нозі, то на другій.

— А як правильно писати?

— Та все одно, він читати не вміє.

— Чуєте? — спитав Толоз, коли підвода підкотилася до задника сцени. — Хтось уже виступає. Я казав, що ми...

Підбіг Нудль:

— Де вас носило? Скоро ваш вихід! Одразу після «Пацанів із лісу». Як гастролі? Асфальте, ходи-но сюди.

Він потягнув малого троля до себе в тінь під лаштунками.

— Гроші мені привіз? — спитав він.

— Близько трьох тисяч...

— Не так голосно!

— Та я ж пошепки, пане Нудлю.

Нудль обачливо озирнувся. В Анк-Морпорку не існувало такої штуки, як нечутний шепіт, особливо коли йдеться про «тисячі», бо в Анк-Морпорку було чути навіть думки про такі гроші.

— Ти, головне, з мішка очей не зводь, ясно? Буде ще виторг сьогодні. Я Хризопразові його сім сотень віддам, а решта — чистий при... — він зустрівся поглядом із масними оченятками Асфальта й оговтався. — Звісно, є зношування обладнання... накриття... реклама... дослідження ринку... булочки для сосисок... гірчиця... Тож, мабуть, коли пощастить, то вийду в нуль. Останнє від душі відірвав.

— Так, пане Нудлю.

Асфальт зиркнув на сцену.

— А хто там зараз грає, пане Нудлю?

— «Вхід у зручному взутті».

— Не зрозумів, пане Нудлю.

— То в них назва така, пишуть просто «ВуЗВ», — він трохи розслабився й витяг сигару. — Навіть не питай, що воно таке. Я вважаю, гурт має зватися «Співуни» чи «Двоє з гобоєм». Як вони, нічого?

— А ви самі не чуєте, пане Нудлю?

— Я би це музикою не назвав. Коли я був ще молодим, то в нас була справжня музика на справжні вірші... «Ось надходить літечко, щебече соловей», такого штабу.

Асфальт знову зиркнув на «ВуЗВ».

— Ну, ритм там є, можна підтанцьовувати, — сказав він, — але вони не дуже. Я в тому сенсі, що люди просто стоять і дивляться. А от коли «Гурт» грає, вони не стоять, пане Нудлю.

— Саме так, — погодився Нудль. Він подивився на авансцену, де посеред свічок стояли музоловки. — Мабуть, піди скажи їм, хай готуються. Здається, ці вже себе вичерпали.

— Паді? Цеє...

Той відволікся від гітари. Інші музиканти налаштовували свої інструменти, і от він зрозумів, що ніколи цього не робив. У нього й не вийшло би. Кілки просто не рухалися.

— Що там у вас?

— Цеє, — сказав Толоз і помахав Бескидові, який неоковирно вишкірився й витягнув з-за спини ганчір’яний футляр.

— Це... Ну, ми трохи подумали... Це від усіх нас, — сказав Толоз. — Цеє, ми... ми побачили, що від неї лишилося, і ти ніби казав, що полагодити не вийде, але в цьому місті є люди, які можуть зробити й полагодити що завгодно, тож ми трохи розпитали, і ми ж знаємо, яка вона була дорога тобі, і от цей чолов’яга з вулиці Вправних ремісників трапився нам і сказав, що в нього могло би вийти щось путнє, і Бескид ще один зуб віддав, але яка різниця, бо ми такого успіху досягли з тобою і знаємо, як вона для тебе важила, тому це такий знак подяки від нас, отже, це тобі, Бескиде, віддай йому.

Бескид опустив руку, коли зрозумів, що пояснення затягується, але миттєво знову простяг Паді футляр.

Асфальт заглянув у шпарину намету.

— Хлопці, нам час на сцену, — сказав він. — Ходімте!

Паді поклав гітару. Відкрив футляр, розв’язав мотузчані ремені всередині.

— Її налаштували і таке інше, — доброзичливо підказав Бескид.

Арфа засяяла на сонці, коли Паді витягнув її з футляра.

— Чого тільки не зробиш із клею й такого іншого, — сказав Толоз. — Ну тобто ти казав, що в Ллямедах не лишилося нікого, хто міг би її полагодити. Але це Анк-Морпорк. Тут можна полагодити майже все.

— Благаю! — знов озвався Асфальт у шпарині. — Пан Нудль каже, ви мусите йти, бо люди вже кидатися почали всяким.

— Я в струнних не дуже петраю, — сказав Толоз, — але трохи побренчав. Звучить вона якось дуже... приємно.

— Я... Я... Не знаю навіть, що й сказати, — відповів Паді. Зала двигтіла, мов під ударами молота. — Я виборов її, — вів своє Паді, ніби був десь далеко, в якомусь своєму маленькому світі. — Виборов піснею. «Шонні, ти будь» вона зваллася. Склладав її всю зиму. Там про дім... про коллиску... Про прощання й розставання, розумієте? А ще про дерева й таке інше. Суддям дуже... сподобаллося. Сказалли, ще років зо п’ятдесят — і я справді розумітимусь на музиці.

Він притиснув арфу до себе.

Нудль пробивав собі шлях крізь натовп музикантів за лаштунками, доки не знайшов Асфальта.

— То як? Де вони?

— Сидять собі й балакають, пане Нудлю.

— Слухай сюди. Ти натовп чуєш? Вони хочуть Музики, Що Качає! Якщо їм її не дати... коротше кажучи, краще дати. Ясно? Звісно, корисно іноді змушувати чекати, але... Нехай ідуть на сцену негайно!

Паді роздивлявся свої пальці. Тоді він, геть блідий, перевів погляд на натовп музикантів з інших гуртів.

— Ти, з гітарою, — хрипко сказав він.

— Я, пане?

— Дай мені гітару!

Кожний новонароджений гурт в Анк-Морпорку взорувався на «Гурт, що качає». Тож гітарист передав Паді свій інструмент з таким виразом на обличчі, ніби це священна реліквія для благословення.

Паді тупо дивився на гітару. Це був один із найкращих витворів майстра Віддавна. Він взяв акорд.

Звук був свинцевий — тобто такий, ніби струни були зі свинцю.

— То що там у вас, хлопці, що не так? — похапцем спитав Нудль, підбігши ближче. — Там шість тисяч вух, які тільки й чекають, що в них музики наллють, а ви тут сидите?

Паді повернув гітару власникові й перекинув через плече ремінь своєї. Видав кілька нот — і ті ніби бриніли й сяяли.

— От на цій я можу грати. Таки можу.

— Оті добре, от і