Примхлива мрія - Agrafena

– Ах, так! – Жінка кинулася до виходу і через кілька секунд знову увірвалася у вітальню з телефоном і клаптиком паперу в руці.

Швидкі натискання кнопок, екран засвітився, і пролунав гудок, який одразу ж перервався, хтось на іншому кінці відповів.

 – Машенько! – Життєрадісно защебетала свекруха. – Привіт, люба моя! Як ти? Давно не бачились. Може, зберемося якось, чаю поп'ємо чи щось міцніше? Так-так! Звісно! У неділю? Звісно, ​​можу, а як же? Машенько, дорогенька, я чого дзвоню, моя невістка у тебе сьогодні зуб лікувала, цілий ранок пробула, згадай, будь ласка. А? Ну так, дівчинка вчиться, і в університет потрібна довідка, що вона з гострим болем і так далі. Що? Нехай зараз під'їде? Машенько, ти справжній скарб! Через десять хвилин вона буде в тебе, ти встигнеш за цей час підготувати? Цілую, дорога. До неділі.

Я, зовсім обімліла, спостерігаючи за миттєвим перетворенням блідої, засмученої жінки у справжню світську левицю. Ось це самовладання, мені б так навчитися перевтілюватися.

Поки я дивувалася, вона вже викликала таксі до свого будинку, написала адресу клініки та прізвище стоматолога.

– Дякую, до побачення, – пробурмотіла я, взяла папірець з неоціненною на цю мить інформацією і попрямувала до дверей, але голос господині мене зупинив:

– Завтра вільна? Може, пообідаємо разом? – я кивнула у відповідь. Зрозуміло, що наша розмова ще далека від завершення. – І ще, доню, дякую, що погодилася. Повір, ти не пошкодуєш.

– Дуже на це сподіваюся, – пробурмотіла я, коли двері зачинилися за мною, і я попрямувала до автомобіля з шашечками на даху, що через мить спритно припаркувався біля воріт.

* * *

Отримавши офіційний папір від подруги Анастасії, який підтверджує, що Перова Вікторія Валеріївна з самого ранку була на лікуванні у стоматолога, я подякувала шикарній білявці, з не менш шикарним бюстом. Цікаво, чи не падає вона на своїх клієнтів, коли нахиляється? Закон земного тяжіння ніхто не скасовував, а в неї таке багатство за ліфом.

Похитала головою, відганяючи безглузді думки. Яка нісенітниця лізе в голову. Воно мені потрібне? Як ще не ляпнула якусь дурницю? Швидко застрибнула в машину, що чекала на мене, плануючи дізнатися у тітки Насті, який чай любить лікарка. Щось смачненьке подарувати їй не завадить. Можливо, мені її послуги знадобляться в майбутньому. Не хочеться виглядати невдячною.

Автомобіль рушив, і я подивилася у вікно на будівлі, які пробігали повз мене, перебираючи в пам’яті все, що сталося за останню добу.

Зараз, коли повернулась додому, в звичні обставини, здавалося, що все, що сталося, було неймовірним сном або ілюзією. Невже я справді зовсім недавно була в місці, про яке раніше не знала і навіть не припускала його існування? І що перевертні існують, переконалася на власні очі. А ще дізналася, що я теж...

Ні, не хочу навіть думати про це! Але наказ "не думати" не подіяв, і я знову перенеслася думками туди, де щойно попрощалася з новими знайомими. які виявилися не зовсім людьми.

Я навіть не знаю, як їх сприймати. Просто перевертнями називати не хочеться, відразу виникають неприємні асоціації – зуби, пазурі, кров, що ллється рікою, і так далі. Потрібно було у Ріда спитати, як вони себе називають, і тут же пригадала сердитий рик: «Вовк я!».

Поки всі минулі події крутилися в мене в голові, я раптом виразно відчула якусь неправильність того, що відбувається. Що мене насторожило, я не розуміла, але тривога вже проникла в душу і тільки посилювалася. Що не так?

– Дівчино, – почула я крізь шум і спочатку не зрозуміла, про що йдеться, тільки очима кліпала, дивлячись на таксиста. Зовсім про нього забула.

– Дівчино, – повторив водій з білозубою посмішкою, – ми вже приїхали. Виходитимете, чи ще покатаємося?

– У мене чоловік ревнивий, – пробурмотіла я, і хлопець одразу ніби знітився. – Зачекайте секундочку, я зараз винесу гроші, – відчинила дверцята і вийшла надвір.

– Пані Красіна все вже сплатила, – приголомшив мене водій і, скориставшись тим, що я застигла, здивовано дивлячись на нього, зробив ще одну спробу: – Може, все-таки проїдемося? У мене скоро перерва, можемо піти в кафе, – попросив він з надією.

– Не думаю, що пан Красін-молодший схвалить цю прогулянку, – знову розчарувала я його.

– Ваш чоловік – Павло Красін?

– Ага, – підтвердила, спостерігаючи, як обличчя красеня потемніло, і він тихо промовив: 

– Зрозуміло. Усього вам найкращого!

Кинувши мені на прощання скривджений погляд, зачинив дверцята і стартонув так, що покришки автомобіля верескнули, викидаючи з-під коліс пісок та дрібні камінчики.

– Ну, і що це було? – Я проводжала поглядом темно-синю Волгу, що на повному ходу завернула за ріг. – Йому що, в кафе сходити немає з ким? Чого це він так образився, ніби я його вкусила?

Знизала плечима і попрямувала додому. Потрібно швиденько переодягнутися, забрати сумку і вперед – на метро.

Злетіла сходами на ґанок і, відчинивши двері, попрямувала коридором до своєї кімнати.

– Доброго дня, дочко, – на порозі кабінету з'явився батько. Повернувся, значить? Саме вчасно.

– Привіт, татусю, – не зупиняючись, пройшла повз, прикинувшись, що не помітила, як він зробив рух назустріч, чекаючи, що я, як завжди, обійму і поцілую його в щоку. Скільки пам'ятаю себе, я завжди так робила, коли тато повертався з ділових поїздок. Раніше. Але не зараз.

– Вікторія! – гукнув він.

– Так, татусю? – зупинилась і обернулася до нього обличчям.

– Ти нічого не хочеш сказати?

– Ні, а повинна? – здивовано підняла брови.

– Ти сьогодні не ночувала вдома...

– І що? Мені вже не десять років, маю право ночувати, де хочу і коли хочу. Чи тобі цікаво, з ким я спала?

Батько спохмурнів. Я думала, що кричати зараз почне, а він просто сказав:

– Я знаю, що ти з Павлом пішла.

– Пішла з одним, спала з іншим, – байдуже знизала плечима. І головне, що навіть не збрехала. Поїхала з Пашкою, а ніч провела вже з Нарідісом.