Примхлива мрія - Agrafena

Очі Анастасії під час моєї розповіді ставали все більшими, поки стали майже круглі.

Раптом вона кинулася до мене, обхопила за плечі і міцно притиснула до себе.

– Вікуля, прости мене, я так переживала за сина, що навіть не подумала, як це виглядатиме з твоєї сторони. Не думала, що ти так злякаєшся. Тепер, – мати Павла відсторонилася і подивилася мені в обличчя, – мені навіть дивно, як ти взагалі погодилася на будь-які стосунки. Але ти повір, дівчинко, – вона ніжно погладила мене по плечу, – Нарідіс тебе ніколи не скривдить. До речі, якщо у вас все більш-менш нормально, то де мій син?

– А він кинув мене і змотався в інший світ, – відверто заявила я.

– Я розумію, що ти вирішила мені помститися за те, що ми не говорили тобі правду, але досить вже. Пошкодуй стару хвору жінку.

– Ага, стара і хвора, – посміхнулася я, потім серйозно додала. – Там біда трапилася з другом Павла, ось його та ще кількох хлопців відправили вирішувати проблему, а я чекатиму на його повернення вдома.

– Що сталося? – напружилася моя співрозмовниця. – Ти знаєш, з ким нещастя?

– Знаю, у Догера викрали дружину, – без зайвих подробиць відповіла я, – Павло потім сам усе розповість.

– Хай допоможуть їм боги та первородна матір-вовчиця, – помолилася Анастасія, – а тепер...

– А тепер, – я виразно подивилася на годинник, на якому стрілки завмерли на цифрі "11", – мені вже не те, що бігти, а летіти треба.