Примхлива мрія - Agrafena

– Я тебе сьогодні проведу після лекцій, – сказали мені, а я лише пробурмотіла: 

– Помрій, поки що у свідомості.

Решту шляху до потрібної мені аудиторії пройшла майже бігом, (на щастя, більше ніхто не намагався мене зупинити) і на всіх парах увірвалася до приміщення.

– Перова, який сюрприз, – Кирило Петрович, що стояв біля дошки, зсунув окуляри на кінчик носа і осудливо поглянув на мене. – Ви таки вирішили нас вшанувати своєю присутністю?

– У мене причина, – швидко сказала я, ще дивуючись із приводу несподіваного запрошення повечеряти з баскетбольним капітаном. – У мене поважний зуб.

– Вибачте? – здивувався професор.

– Тобто причина поважна, а зуб – гострий, – виправилася я.

– Та невже?

Мої одногрупники вже почали сміятися, а я спробувала виправити ситуацію ще раз:

– Загалом зуб болів, а це поважна причина.

– Ідіть уже на своє місце, Перова, – похитав головою викладач. – Ваш гострий зуб – це справді дуже поважна причина.

Ох, дорогий професоре, якби ви тільки знали, наскільки гострим може бути мій зуб. І навіть не один, якщо я коли-небудь перетворюся на вовчицю.

Швидко проскочила до свого місця і плюхнулася на стілець.

– Привіт, Оль, – прошепотіла, одразу ж зробивши невинний вигляд. Пронизливий погляд професора, кинутий поверх окулярів у мій бік, змусив мене замовкнути.

Льолька теж мовчки кивнула. І незабаром ми всі захоплено слухали викладача, який розповідав нам про найскандальніші наряди в історії моди. Затамувавши подих, дивилися відео, на якому Мерилін Монро вітала президента Кеннеді з днем ​​народження.

І це я думала, що іноді шокую людей невідповідним вбранням? Уявляю, що батько сказав би, якби побачив мене в такому одязі.

Сукня Мерилін була зшита з найтоншого маркізету кольору тіла і розшита двома з половиною тисячами стразів. Вона була настільки облягаючою, що жінка виглядала зовсім оголеною, а мерехтіння стразів створювало враження, що її тіло світиться.

Коли лекція закінчилася, ми з Льолькою і ще двоє дівчат – Зіна і Тіна, яких ми з Ольгою жартома називали Зіта і Гіта, – пішли перекусити в кафешку. Дорогою ділилися враженнями про нові відомості, і я ще не повністю відійшла від нещодавно пережитого, тому не відразу помітила, що Гуторіна незвично мовчазна.

Коли ми поверталися, я взяла подружку за руку, і коли дівчата нас випередили, обережно запитала: 

– Оль, щось трапилося?

– Ні, все нормально, – знизала плечима дівчина, – принаймні я сподіваюся на це.

– Олю, – підозріло глянула на неї, – а ну, признавайся, в чому справа?

– Не знаю, що й сказати, – задумливо відповіла подружка, – Мишко якось раптом змінився.

– Ви посварилися?

– Та ні, не посварилися, просто вчора він поводився якось дивно, ніби ми ледве знайомі.

– Може, втомився, чи неприємності якісь?

– Можливо, – кивнула Ольга, але було видно, що вона сама в це не вірить.

– А мені сьогодні наказали сходити в ресторан, – повідомила я подрузі, і вона здивовано подивилася на мене.

– Наказали?

– Ага, Рокоссовський розпорядився.

– Що це з ним? Він же завжди за Віолеттою бігав?

– Не знаю, – знизала я плечима, – найцікавіше, що раніше він мене не помічав, а тут прямий ультиматум: "Ти йдеш зі мною".

– Вікулю, будь обережна з ним, він мені не подобається.

– Думаєш, я від нього в захваті? Та ну його, ходімо.

– Ти йди, – зупинилася Льолька, – мені треба швиденько в одне місце забігти.

– Гаразд, тільки не затримуйся.

Коли заняття закінчилися, ми з подружкою швидко зібралися та поспішили до виходу. Уже на ґанку я згадала, що не запитала у батька, чи зможе він забрати мене додому. Зупинилася та витягла мобільник. Подзвоню Оксані, спитаю, чи вдома тато.

Попрощалася з Льолькою і трохи відійшла в бік, пропускаючи студентів, що поспішали залишити навчальний заклад.

Набрала номер, і коли в трубці вже пролунало кілька гудків, випадково глянула на Ольгу. Вона вже наближалася до мотоцикла, біля якого чекав її офіційний наречений. У цей момент він теж підняв голову і уважно подивився на ґанок. З'ясувати, на кого спрямований його пильний погляд, я не встигла.

– Чекаєш мене, крихітко? – Ось чорт! Забула, що мене сьогодні вирішили супроводжувати додому.

– Слухай, Рокоссовський, відчепись, а!? Не до тебе.

– Дівчинко, – понизив голос хлопець, – ти йдеш зі мною, і це не обговорюється.

– Зараз, поспішаю і падаю, – я знову набрала номер Ксюші і тільки спробувала піднести телефон до вуха, як Генка схопив мене за руку і смикнув на себе.

– Ти не зрозуміла, що я сказав? Ти. Ідеш. Зі мною, – зло процідив він. – Мені не відмовляють.

– Якщо ти ще хоч раз доторкнешся до неї, – раптово почувся низький чоловічий голос позаду мене, – це буде твоїм останнім вчинком у житті.

– Та ти… – рикнув Рокоссовський, але раптом відпустив мою руку, наче обпікся, і з розширеними очима витріщився на щось за моєю спиною.

Я швидко обернулася і побачила перед собою широкоплечого високого хлопця з міцними грудьми.

– Відійди від неї, – наказав мій несподіваний захисник. – Чи мені повторити ще раз?

– Зрозумів я все, – роздратовано прошипів Генка, – не чіпати значить не чіпати. Та ця дів…

– Спробуй закінчити те, що почав говорити, і одразу пошкодуєш, – тон заступника не віщував нічого доброго тому, хто посміє не послухатися його наказу. Рокоссовський миттєво це усвідомив, заткнувся і зник.

– Вікторіє, з тобою все гаразд? – спокійніше запитав мій рятівник. – Не думаю, що він ще наважиться тебе турбувати, але, може, підвезти тебе додому чи викликати таксі?

Я кілька секунд просто витріщалася на величезного хлопця, поки не зрозуміла, що вже бачила його раніше, але не так близько. Тому не одразу впізнала, що це однокурсник Красіна. Здалеку срібний чемпіон нашої області з вільної боротьби не здавався таким велетенським. Але як його звати, хоч убийте, не можу згадати.