Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Він підвівся з ліжка й визирнув у коридор, що з’єднував між собою кімнати бранців. У протилежному кінці коридора щось ворухнулося. Проте, коридор був надто довгим і темним. На такій відстані Оскар не міг роздивитися деталі. Це, мабуть, один із матросів навіщось підвівся й попрямував до вхідних дверей.

Тут Оскар остаточно прокинувся.

Невже вхідні двері до «золотої клітки» відчинені?

Він поспіхом озирнувся. В їхній кімнаті всі міцно спали — хлопець чув тільки неголосне похропування.

Наступної миті Оскар метнувся назад, швиденько вдягнувся і, скрадаючись, тихенько пішов уздовж стіни в напрямку до вхідних дверей. А що коли охоронці просто забули зачинити засув із зовнішнього боку?

Він намагався рухатися майже нечутно. Невідомий матрос був уже біля входу. Від Оскара його відділяв якийсь десяток метрів, та хлопець досі не впізнав, хто ж це такий. Обличчя чоловіка ховалося в тіні. Оскар уже намірявся було озватися, але вчасно зупинився — двері прочинилися, і в коридорі по той бік з’явилася якась дивна фігура в пелерині. До нього долинув знайомий скреготливий голос.

Каліостро!

Оскар підкрався трохи ближче. Він сподівався підслухати хоча б уривок розмови, проте співбесідники розмовляли пошепки. Раптом голова мажордома просунулася всередину приміщення, і чоловік пильно обнишпорив очима весь коридор, ніби щось запідозрив.

Юнак затамував подих і сховався в якусь нішу в стіні. На щастя, цей страхітливий чоловік ніколи не знімав темних окулярів і трохи недобачав. Тож він нікого не помітив і повернувся до перерваної розмови.

Оскар із полегшенням видихнув. Пощастило. Не варто й намагатися підійти ближче — надто ризикована це справа.

Проте що ж ці двоє могли так пристрасно обговорювати?

Нарешті, він почув, як обоє чоловіків розпрощалися, і двері зачинилися знову. Матрос рушив до своєї кімнати. Він устиг зробити кілька кроків, коли до Оскара долинув якийсь шум і притишена лайка — в напівтемряві чоловік наштовхнувся на щось важке. Далі він рухався, злегка накульгуючи й обмацуючи стіни. Коли він уже заходив до матроської кімнати, на якусь мить його освітило штучне світло, що проникало крізь скляний купол. Промайнуло обличчя, риси якого Оскар міг роздивитися, — і одразу ж зникло в темряві.

Оскар до болю прикусив губу. Він був не зовсім упевнений, що впізнав цього чоловіка, та щось підказувало хлопцю, що він не помиляється.

То був Клеман.

Каліостро прийшов по них одразу після сніданку. Поводився він так само, як і завжди, — холодно і зверхньо. Шістьох мандрівників провели вздовж того ж самого величезного цеху, а потім крізь мережу тунелів — до тронної зали. Її двері були широко відчинені: Ліванос нетерпляче очікував гостей.

Оскар ніс у сумці Вілму, на ходу машинально погладжуючи пташку по голові. Події минулої ночі не давали йому спокою. Кого ж він усе-таки бачив? І чи не було тут помилки з його боку? Клеман поводився абсолютно так само, як завжди, — рівно й по-товариськи. Не видно було ані найменших ознак того, що механік має якісь таємні справи з Каліостро.

Можливо, це все був лише сон. Чим довше Оскар перебував у цьому дивному підводному місті, тим міцніше в його голові перепліталися реальність і фантазія.

Врешті-решт, він вирішив до певного часу нікому не розповідати про свою нічну пригоду. Клеман ставився до нього приязно, тож для того, щоб у чомусь його звинувачувати, треба було мати набагато вагоміші підстави.

Ліванос зустрів їхній прихід із удаваною байдужістю.

— Доброго ранку, — промовив він. — Сподіваюся, ви встигли як слід відпочити.

— Дякуємо, ваша величносте, — уклонившись, відповів за всіх Гумбольдт. — Просто чудово.

— Ви вже встигли поснідати? На нас чекає досить тривала прогулянка. — Легка усмішка з’явилася на губах володаря. — Я надзвичайно радий, мсьє Рембо, бачити вас у нашій компанії. Після нашої вчорашньої суперечки я й не сподівався, що ви виявите нам таку честь.

Інженер прокашлявся і нервовим рухом пригладив свою борідку.

— Я не можу покинути своїх друзів напризволяще.

— От і чудово. — Ліванос спустився з узвишшя й перетнув тронну залу. Гості неквапливо рушили за його троном, який тихо дзижчав на ходу.

— Як ви вже, напевне, встигли помітити, мій палац — найграндіозніша з усіх будівель Медитерранії, — вів далі володар. — Тут я зазвичай займаюся важливими державними справами — координую будівельні роботи і забезпечую ефективне розв’язання всіх нагальних проблем. А коли виникає потреба в чомусь — видаю нові закони та укази. І повірте мені, за всі ці довгі роки в нас не було зареєстровано жодного злочину серед громадян. Наш народ є миролюбним і законослухняним.

— І де ці самі громадяни? — запитала Шарлотта. — За винятком Каліостро, ми не бачили тут жодної людини, лише роботів і машини.

— Це все через те, що наші люди працюють на фермах за межами промислової зони. Крім того, вони не надто охоче заводять розмови зі сторонніми людьми, — пояснив Ліванос. — До недавнього часу кількість населення країни складала дев’яносто три людини, та після вашого прибуття вона перевершить сотню.

Мурашки пробігли по спині Оскара. Виходить, це не порожні балачки, і Ліванос насправді має намір довіку тримати їх у цьому підводному полоні? Що ж, тоді він і справді ще не надто розуміє, кого спіймав. Гумбольдт ніколи не погодиться втратити свободу. Хай раніше пекло замерзне, ніж його хазяїн підкориться. Він не буде сидіти склавши руки й до скону харчуватися кормом для рибок.

Оскар поглянув на Шарлотту. Обличчя дівчини здавалося блідим і змарнілим. У нього боляче щемило серце, коли він бачив її такою — сумною та зневіреною.