Примхлива мрія - Agrafena

Уважно прислухалась. Голоси долинали до кімнати, мабуть, від ледь прочинених дверей  і були чоловічими. Одразу розпізнала один голос – це був Зейлі.

– А ти сам що думаєш про це, Стен?

Отже, співрозмовник господаря – місцевий лікар.

– Та те саме, що й ти, – відповіло медичне світило.

Я причаїлася, не подаючи жодних ознак життя. Можливо, розмова піде про мене, і я почую щось корисне?

– Здатність чинити опір прямому наказу домінантного перевертня, вміння протистояти розлюченому звірові, – тим часом продовжив Стен, – я дуже сподіваюсь, що нарешті в нашому клані незабаром з'явиться істинна омега.

Я миттєво втратила інтерес до теми розмови. Схоже, Верховний планував когось запросити до свого клану і зараз обговорював це з лікарем. Оскільки мене це зовсім не стосувалося, я вирішила розслабитися і трохи побайдикувати.

 Втручатися в чужу розмову не хотілося, бо раптом це конфіденційна інформація, і я невчасно прокинулася. Тому я тихенько лежала, як мишка. Після непритомності моя голова, на диво, була легкою і ясною.

Враз згадала про Догера. Що він міг подумати про мене, коли я не повернулася через кілька хвилин? Мабуть, образився?

– Думаю, – після короткої паузи в мої роздуми знову втрутився голос Зейлі, – радіти поки що рано. Надто незалежною і незговірливою виявилася ця омега. Тож існує ймовірність, що замість нового члена клану, ми можемо втратити свого. Ти ж розумієш, хто піде слідом, якщо наша омега категорично відмовиться?

– Звичайно розумію, – сумно відповів лікар.

– А утримувати омегу силою – це справа провальна, – знову сказав Верховний. – Можна лише гірше зробити.

Чоловіки затихли. Скрипнули двері, і в кімнаті залунали кроки, що наближалися до ліжка, на якому я лежала.

– А дівчинка не з боязких, – несподівано схвально зауважив Верховний, – тільки дуже молода, тому ще слабка. Стен, давай зілля, треба її напоїти.

Я від подиву навіть очі розплющила. Обидва чоловіки стояли і пильно дивилися на мене. Потім лікар простягнув руку до знайомої мені сумки і витяг пузату колбочку з прозорою янтарною рідиною.

– Оце так, – здуру пробурмотіла я, – бабуїни починають олюднюватись. Напевно, десь у болоті гіпопотам загнувся через таку значну подію. Тільки транквілізатори мені не потрібні, я й так спокійна, як паровоз.

Мої співрозмовники здивовано переглянулись. Потім Стен нерішуче пробурмотів:

– Вона марить. Невже зазнала такого сильного потрясіння?

– Не думаю, – уважно вдивився мені в очі Зейлі. – Вона взагалі дивно висловлюється. А зараз, мабуть, хотіла сказати, що заспокійливий засіб їй не потрібен, вона й так спокійна.

Я лише знизала плечима, не кажучи ні слова. Що тут додаси, якщо й так все зрозуміло?

– До речі, – підозріло продовжив головний альфа, – якщо я не помиляюся, ця дівчина щойно намагалася мене образити.

– Ні, – неохоче буркнула я.

– Не намагалася? – перепитав Зейлі.

– Не помиляєшся, – спростувала я його припущення.

– Ось не знаю, чого мені зараз більше хочеться, – задумливо похитав головою головний перевертень, – чи то розцілувати тебе за допомогу з Догером, чи то придушити за неповагу до Верховного альфи?

– Краще придуши, – приречено зітхнула я, – менше мучитися буду.

Дзвінкий сміх, що пролунав від дверей, змусив нас усіх дружно подивитися в той бік. Таміла трималася за ручку дверей, які щойно відчинила, і весело сміялася.

– Люба, – вкрадливо звернувся до неї чоловік, – вийди на хвилинку, мені тут треба одну надто зарозумілу дівчину прикінчити. Тим більше, що вона сама цього забажала.

– Зейлі, – відсміявшись, жінка приєдналася до нашої компанії. Боюся, що такими темпами біля мого ліжка скоро буде цілий мітинг. – Дай нарешті дитині спокій. Вікторіє, – звернулася вона тепер до мене, – як ти почуваєшся?

– Дитині? – я навіть підвелася від обурення. – І це каже дівчисько, яке само навряд чи школу закінчило.

Зейлі сердито загарчав, і в його очах засвітилися бурштинові іскри.

– Не хочу тебе засмучувати, – усміхнулася Таміла, – але наш молодший син трохи старший за тебе.

– Що? – здивовано витріщилася я на дружину Верховного. – Який син?

– Молодший, як я і казала, – серйозно підтвердила Таміла. – Хантові скоро двадцять п'ять. А нашому старшому, – незворушно продовжила вона, – нещодавно виповнилося тридцять два.

Я тільки розгублено моргнула і перевела погляд на Верховного, який відверто сміявся над моїм приголомшеним виглядом.

– А скільки…? – Почала було я і замовкла, адже непристойно питати у жінки, скільки їй років, навіть якщо вона виглядає як старшокласниця.

– А скільки…? – Спробувала я знову, тепер зацікавившись віком мого єдиного і неповторного, і знову зупинилася. 

– Про це запитаєш у свого чоловіка, – припинив мої спроби побудувати запитання головний альфа. – А зараз випий те, що приготував для тебе Стен. Потім тобі принесуть сніданок.

– Я не хочу їсти, – похитала я головою. – І я спокійна, як уже казала раніше.

– Це не заспокійливе зілля, – втрутився лікар. – Це зміцнюючий склад, він допоможе відновити сили.

– А-а, ну тоді давай, – я простягла руку за колбою. Сили відновити не завадить. Все ж не так часто я втрачаю свідомість.

Понюхала вміст пляшечки і скривилася – запах не дуже приємний. Аромат нагадує свіжо укладений асфальт. Але, не маючи вибору, затисла ніс пальцями і швидко випила настоянку. Тару повернула назад.

– Навіщо ж ти казала, що дуже голодна? – З інтересом примружився Зейлі. – Я думав, що ще трохи і ти з голоду помреш.

– Невже не зрозуміло? – Здивовано підняла брови. – Хотіла, щоб Догер теж зі мною поснідав.

Після невеликої суперечки ми все ж таки домовилися, що їжу доставлять до конференц-зали, куди я невдовзі і попрямувала в компанії Стена та Таміли. А перед тим, ввічливо попросила Верховного не з’являтися на сніданку, адже його присутність може викликати у хлопця неприємні почуття. Боюся, що бідолаха не зможе проковтнути жодного шматка, якщо поруч буде начальник, який нещодавно паралізував його волю, зробивши з нього, хоча б і тимчасово, нерухому статую, здатну тільки моргати.