Борва мечів - Джордж Мартін

— Так, він убив Джорі, — погодився Гарвін, — а на ногу вашого батька впав кінь і зламав її. Отож князь Едард і не зміг поїхати на захід, а натомість надіслав князя Беріка з двадцятьма його вояками та двадцятьма стражниками Зимосічі, рахуючи мене. Були ще й інші. Торос, пан Раймун Даррі з їхніми хлопцями, пан Гладен Вильд, князь на ім’я Лотар Зорник. А при Мартоплясовому Броді на нас чекав Грегор. По обох берегах заховалися його люди. Коли ми перетинали брід, на нас накинулися ззаду і спереду.

— Я бачив, як Гора стяв Раймуна Даррі одним ударом, та таким страшним, що зразу і руку йому до ліктя відрубав, і коня під ним убив. Потім зарубали Гладена Вильда, а князя Зорника збили з коня і втопили у потоці. З усіх боків сунули леви, і я вже думав, що мені теж гаплик, та Алин почав гукати накази, відновив лад, усі кінні зібралися навколо Тороса і прорубалися на волю. Зранку нас було сто і двадцять, а до темряви лишилося заледве чотири десятки. Ще й князя Беріка тяжко поранили. Торос увечері вийняв йому з грудей уламок списа у стопу завдовжки і залив дірку киплячим вином.

— Ми усі гадали, що його вельможність помре ще вдосвіта. Але Торос молився з ним всеньку ніч коло вогнища, і до ранку князь не лише вижив, а й трохи оклигав. На коня, щоправда, зумів сісти хіба що за два тижні, але завдяки його мужності ми й самі почали триматися краще. Він нам сказав, що наша війна при Мартоплясовому Броді не скінчилася, а лише почалася, і що за кожного загиблого треба помститися удесятеро.

— А головна бійка тим часом нас проминула. Люди Гори — то був лише передовий загін при війську князя Тайвина. Він перетнув Червонозуб чималими силами і посунув до річкового краю, палячи усе на своєму шляху. А нас лишилася купка, і ми могли хіба що ззаду їх щипати. Щоб якось розрадити себе, ми казали один одному: от, мовляв, рушить король Роберт на захід душити бунт князя Тайвина, тоді й ми станемо до його війська. А потім почули, що Роберта вже нема, і князя Едарда теж нема, а на Залізний Престол усівся вилупок Серсеї Ланістер.

— Тут нам світ і став з ніг на голову. Нас, бачте, посилав Правиця Короля покарати розбійників. Але тепер ми самі стали розбійниками, а Тайвин Ланістер — Правицею Короля. Дехто забажав був здатися, але князь Берік і чути не хотів. Ми — слуги короля, казав він, а леви плюндрують підданих короля. Якщо ми не можемо битися за Роберта, то будемо битися хоч за них, до останньої живої душі. То й почали ми битися… і тут сталося щось дивне. Втратимо, бува, когось у бою — тут-таки двоє приходять на його місце. Кількоро було навіть лицарів та зброєносців чесних родів… але найбільше простолюддя: усяких наймитів, музик, корчмарів, челядинів, шевців, ба навіть двоє септонів. До нас тікали чоловіки усіх станів, жінки, діти, собаки…

— Собаки?! — перепитала Ар’я.

— Еге ж. — Гарвін вишкірився. — Один із наших хлопців тримає таких лютих псів, що зліших годі й шукати.

— От якби ж мені добрячого лютого собаку! — палко зажадала Ар’я. — Такого, щоб умів убивати левів!

Колись вона мала лютововчицю Німерію, але мусила кидати у неї каміння, щоб прогнати геть і врятувати від смерті, яку вовчиці наготувала королева. «Чи може лютововк убити лева?» — зацікавилася вона.

Того дня по обіді знову задощило і не припиняло вже до вечора. На щастя, розбійники усюди мали таємних друзів, а тому не мусили ставати табором просто неба чи шукати притулку в якомусь дірявому хліві, як це бувало з нею, Мантуликом та Гендрі.

На ніч вони сховалися у спаленому та покинутому селі. Принаймні, воно спершу здавалося покинутим, доки Джак-Щасливець не заграв на свій мисливський ріг два коротких заклики і ще два довгих. Тоді з руїн та підземних схованок почали виповзати люди усякого виду і вдачі. Вони мали пиво, сушені яблука, трохи сухого ячмінного хліба. Анжей дорогою збив стрілою гусака, і вечеря тієї ночі здалася Ар’ї розкішним бенкетом.

Вона саме зісмоктувала з крильця останню крихту м’яса, коли один із селюків обернувся до Лима Лимонного Сіряка і мовив:

— Тут зо два дні тому були люди, шукали Крулеріза.

Лим пирхнув.

— Хай шукають у Водоплині — він десь там у темній ямі гниє.

Його червоний напухлий ніс скидався на розчавлене яблуко; відтак і вдача не покращала.

— Та ні, — заперечив інший селюк. — Утік він.

«Крулеріз утік?!» Ар’я відчула колоття у потилиці, аж волосинки нашорошилися, і затамувала подих, дослухаючись.

— Невже правда? — перепитав Том-Сімка.

— Не вірю, — мовив одноокий у іржавому шоломі-горщику. Інші розбійники кликали його Джаком-Щасливцем, хоча втратити око — то, як на Ар’ю, було невелике щастя. — Колись попосидів і я у тих кам’яних мішках. Як це він із них утік?

Селюки лише знизали плечима. Зеленоборід попестив рясні сіро-зелені кущі в себе на обличчі й мовив:

— Якщо Крулеріз знову на волі, то скоро вовки захлинуться кров’ю. Треба сказати Торосові. Господь Світла покаже йому Ланістера у полум’ї.

— Та онде ж вогонь горить! — вишкірився Анжей. — Дивися аж досхочу!

Зеленоборід засміявся і легенько ляснув стрільця долонею по вусі.

— Хіба я тобі, Сайдакере, червоний жрець? Якщо Пелло-Тирошієць суне пику в багаття, то тільки те й побачить, що власну смалену бороду!

Лим хруснув кісточками пальців і проказав:

— Ото б князь Берік порадів, якби упіймав Хайме Ланістера…

— Невже б він його повісив, га, Лиме? — спитала одна з сільських жінок. — Хіба не шкода вішати такого красунчика?

— Спершу суд! — мовив Анжей. — Князь Берік завжди таких судить, ти ж сама знаєш.

Він усміхнувся.

— А вже потім вішає.

Навколо зареготали. Том бринькнув струнами цимбал і завів тиху пісеньку:

Що у пущі в королівській та й брати гуляли,

А закону королівства знати не бажали.

В лісі жили, наче в замку, а блукали всюди.

Що хотіли, те і брали хвацькії приблуди.

У купця з калитки візьмуть жовте золотенько,

В батька з хати поведуть дівчину гарненьку.

Ой, у братстві, братстві пущі харцизяки справні,

На звитягу палку бистрі і ділами славні…

Зігріта і суха у