Меч приречення - Анджей Сапковський

Цирі болісно скривилася, зморщила носика, стиха форкнула, а руки самі собою побігли в напрямку загроженого місця.

— Ходімо звідси, — сказав Геральт, роздивляючись. — Ходімо звідси, Мишовуре.

VIII

— Ні, — сказав друїд. — Каланте поміняла плани, вже не бажає шлюбу Цирі з Кістріном. Із власних причин. Окрім того, мушу зізнатися, що після тієї огидної афери з інсценізацією нападу на купців король Ервилл вельми впав у моїх очах, а з моїми очима в королівстві рахуються. Ні, до Настрогу ми навіть не зазирнемо. Я забираю малу просто до Цинтри. Геральте, їдь з нами.

— Нащо? — відьми́н глянув на Цирі, яка дрімала під деревом, закутавшись у Мишовурів кожух.

— Ти добре знаєш, нащо. Ця дитина, Геральте, тобі обіцяна. Приречена. Втретє, так, утретє ваші дороги перетинаються. Звісно, в переносному значенні, особливо якщо йдеться про два попередні рази. Ти ж не назовеш це випадком?

— Що за різниця, як назову, — відьми́н криво посміхнувся. — Суть не в назві, Мишовуре. Нащо мені їхати до Цинтри? Я вже в Цинтрі був, уже перетинався, як ти це окреслив. І що з того?

— Геральте, ти зажадав тоді присяги від Каланте, від Паветти і її чоловіка. Присяга дотримана. Цирі є Несподіванкою. Приречення жадає…

— Щоб я забрав оту дитину й переробив на відьми́на? Дівчинку? Мишовуре, приглянься до мене. Ти можеш мене уявити гожим дівчатком?

— Дідько б ухопив оте відьми́нство, — роздратувався друїд. — Про що ти взагалі кажеш? Що одне має спільного з другим? Ні, Геральте, я бачу, що ти нічого не розумієш, тож мушу вдатися до простих слів. Слухай, кожен дурень, і ти в тому числі, може зажадати присяги, змусити дати обітницю і не стане через це незвичайним. Незвичайною є дитина. І незвичайним є зв’язок, що виникає, коли дитина народжується. Ще ясніше? Будь ласка. Геральте, з моменту народження Цирі перестало бути істотним, чого ти хочеш і що плануєш, не має також жодного значення, чого ти не хочеш і від чого відмовляєшся. Ти, холера ясна, не йдеш у рахубу! Не розумієш?

— Не кричи, розбудиш її. Наша несподіванка спить. А як прокинеться… Мишовуре, навіть незвичайних речей можна… Слід інколи зрікатися.

— Ти ж знаєш, — друїд холодно глянув на нього, — що власної дитини в тебе ніколи не буде.

— Знаю.

— І зрікаєшся?

— Зрікаюся. Можна?

— Можна, — промовив Мишовур. — Аякже. Але ризиковано. Є така стара приказка — меч приречення…

— …має два вістря, — закінчив Геральт. — Я чув.

— А, чини, що вважаєш належним, — друїд відвернув голову, сплюнув. — І подумати, я готовий був заради тебе головою важити…

— Ти?

— Я. На відміну від тебе, я у приречення вірю. І знаю, як небезпечно гратися двосічним мечем. Не грайся, Геральте. Скористайся з нагоди, яка трапляється. Перетвори те, що в’яже тебе з Цирі, на нормальний здоровий зв’язок дитини та опікуна. Бо якщо ні… Тоді цей зв’язок може проявитися інакше. Страшніше. Негативно і деструктивно. Я хочу оберегти від цього і тебе, і її. Якби ти захотів її забрати, я б не заперечував. Взяв би на себе ризик пояснити Каланте, чому.

— Звідки ти знаєш, що Цирі хотіла б зі мною піти? Зі старих пророцтв?

— Ні, — серйозно відповів Мишовур. — З того, що вона заснула лише тоді, коли ти її пригорнув. Що вона бурмоче уві сні твоє ім’я і шукає ручкою твоєї руки.

— Годі, — Геральт устав, — бо ще розкисну. Бувай, бороданю. Перекажи Каланте поклін від мене. А щодо Цирі… Щось вигадай.

— Ти не зумієш утекти, Геральте.

— Від приречення? — відьми́н підтягнув попругу здобичного коня.

— Ні, — сказав друїд, дивлячись на сплячу дівчинку. — Від неї.

Відьми́н похитав головою, скочив у сідло. Мишовур сидів нерухомо, гребучись прутом у згасаючому багатті.

Повільно від’їхав через вереси, які сягали стремен, узбіччям, що вело в долину, до чорного лісу.

— Герааальте!

Оглянувся. Цирі стояла на вершині пагорба, маленька сіра фігурка з розвіяним попелястим волоссям.

— Не від’їжджай!

Він помахав рукою.

— Не від’їжджай! — тонко закричала. — Не від’їжджаааай!

Я мушу, подумав він. Мушу, Цирі. Єдине, що приречене всім, — це смерть. Це вона є другим вістрям двосічного меча. Одне — це я. А друге — смерть, що йде за мною крок у крок. Не можу, не маю права наражати тебе на небезпеку, Цирі.

— Я твоє приречення! — долинуло з вершини пагорба, тихше, розпачливіше.

Він штовхнув коня п’ятою і вирушив перед себе, заглиблюючись, як у западину, в чорний холодний підмоклий ліс, у приязну знайому тінь, у морок, який, здавалося, не мав кінця.

Щось більше

I

Коли на балках мосту раптом застукотіли копита, Юрга навіть голови не підняв, — лише стиха завив, пустився колеса, з яким саме змагався, і вповз під воза так швидко, як тільки міг. Розплющившись, дряпаючи спиною об шорстку шкарлупу гною та грязюки, що покривала підводу зісподу, уривчасто скавчав і дрижав зі страху.

Кінь повільно наближався до воза. Юрга бачив, як легко та обережно переставляє він копита на перегнилих замшілих балках.

— Виходь, — сказав невидимий вершник. Юрга задзвенів зубами і втягнув голову в плечі. Кінь пирхнув, тупнув.

— Спокійно, Рибко, — промовив вершник. Юрга почув, як він ляснув коня по шиї. — Виходь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.

Купець зовсім не повірив запевненню незнайомця. Однак у його голосі було щось заспокійливе, а водночас інтригуюче, хоча голос зовсім не належав до тих, звучання яких могло б вважатися приємним. Юрга, бурмочучи молитви кільканадцяти богам нараз, обережно висунув голову з-під воза.

Вершник мав біле наче молоко волосся, стягнуте на чолі шкіряною перепаскою, та чорний вовняний плащ, що спадав на спину каштанової кобили. Не дивився на Юргу. Похилившись у кульбаці, придивлявся до колеса воза, яке аж по колодицю запалося між потріскані балки мосту. Раптом звів голову, провів по купцеві поглядом, з нерухомим обличчям приглянувся до хащів над краєм узвозу.

Юрга виліз, закліпав, протер носа хусткою, розмазуючи на обличчі дьоготь з колодиці колеса. Вершник уп’яв у нього очі, темні, примружені, проникливі, гострі як остя. Юрга мовчав.

— Удвох не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти сам їхав?

— Утрьох, — вистогнав Юрга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади…

— Я їм не дивуюся, — промовив вершник, дивлячись під міст, на дно узвозу. — Зовсім не дивуюся. І вважаю, що тобі