Меч приречення - Анджей Сапковський

Юрга не став заглядати туди, куди дивився незнайомець. Не хотів бачити купу черепів, ребер та гомілкових костей, розкиданих серед каміння, виглядаючих з-під лопухів та кропиви, якими заросло дно пересохлої річки. Боявся, що досить буде одного погляду, досить буде ще раз глянути на чорні очні ямки, вищирені зуби та потріскані кості, щоб усе в ньому розтріскалося, щоби рештки розпачливої відваги утекли з нього, наче повітря з риб’ячого міхура. Щоб він побіг вгору гостинцем, давлячись від крику, так само, як візник і челядник нецілу годину тому.

— Чого ти чекаєш? — тихо спитав вершник, обертаючи коня. — Сутінків? Тоді буде запізно. Вони прийдуть по тебе, щойно стемніє. А, може, й раніше. Гайда, вистрибуй на коня, ззаду за мною. Забираємося звідси обидва і якнайшвидше.

— А віз, пане? — на весь голос завив Юрга, сам не знаючи, зі страху, з відчаю чи зі злості. — А товари? Цілий рік праці! Радше здохну. Не залииишу!

— Здається, ти ще не розумієш, куди тебе привела лиха година, приятелю, — спокійно сказав незнайомець, витягаючи руку в напрямку огидного кладовища під мостом. — Не залишиш воза, кажеш? А я кажу, що як посутеніє, тебе навіть скарби короля Дезмода не порятують, а що там допіру твій задрипаний віз. До дідька, що на тебе найшло, щоб зрізати дорогу через це урочище? Чи ти не знаєш, що там завелося у воєнні часи?

Юрга покрутив головою на знак, що ні.

— Не знаєш, — кивнув головою незнайомець. — Але те, що лежить унизу, бачив? Складно його не помітити. Це ті, що зрізали дорогу. Кажеш, що не залишиш воза. А цікаво, що ж у тебе на тому возі?

Юрга не відповів, дивлячись на вершника спідлоба, намагаючись вибрати між версією «клоччя» та версією «старі черепки».

Але не виглядало, щоб відповідь особливо цікавила вершника. Він заспокоював каштанку, яка гризла вудило і трусила головою.

— Пане… — врешті промимрив купець. — Споможіть. Спорятуйте. До кінця життя вдячність… Не лишайте… Що захочете дам, чого тільки забажаєте… Порятуйте, пане!

Незнайомець, спершись обіруч на луці сідла, різко повернув до нього голову.

— Що ти сказав?

Юрга мовчав, роззявивши рота.

— Даси, чого забажаю? Повтори.

Юрга цямкнув, закрив рота і пожалкував, що не має бороди, в яку міг би собі наплювати. Голова йому йшла обертом від фантастичних припущень щодо нагороди, якої міг би зажадати дивний прибулець. Більшість, включаючи туди привілей щотижневого користання з його молодої дружини Злотолітки, все-таки не виглядала так страшно, як втрата воза, а вже напевно не так макабрично, як можливість спочити на дні яру в ролі ще одного побілілого скелета. Купецька вправність змусила його до блискавичних калькуляцій. Вершник, хоч не нагадував звичайного голодранця, волоцюги чи мародера, від яких після війни на дорогах аж роїлось, не міг також у жодному разі бути вельможею, комесом чи одним із тих пихатих лицарчуків, що були про себе високої думки і тішилися, обдираючи ближнього. Юрга оцінював його не на більше, ніж двадцять золотих. Однак торгова натура стримувала його від того, щоб назвати ціну. Отож обмежився белькотінням про «вдячність до гробу».

— Я питав, — спокійно сказав незнайомець, дочекавшись, доки купець замовкне, — чи даси мені те, чого зажадаю?

Виходу не було. Юрга ковтнув слину, похилив голову і ствердно кивнув. Незнайомець, усупереч його очікуванням, не засміявся зловісно, радше навпаки, не виглядало, щоби перемога в торгах особливо його втішила. Похилившись у сідлі, сплюнув до яру.

— Що я роблю, — похмуро сказав він. — Що ж це я роблю. Ну, гаразд. Спробую витягнути тебе з цього, хоч не знаю, чи все не завершиться фатально для нас обох. А, якщо вдасться, ти навзамін…

Юрга скорчився, ледь не плачучи.

— Даси мені те, — продекламував раптом вершник у чорному плащі, — що застанеш удома, повернувшись, а чого не сподіваєшся. Обіцяєш?

Юрга заячав і швидко закивав головою.

— Добре, — скривився незнайомець. — А тепер відсунься. Ще краще, — залазь знову під воза. Сонце зараз зайде.

Зіскочив із коня, скинув плаща. Юрга побачив, що незнайомець носить меча на спині та поясі, навкіс перекинутому через груди. Неясно йому згадалося, що чув уже про людей, які так носили зброю. Чорна, шкіряна куртка, сягаюча стегон, з довгими манжетами, які іскрилися від срібних нют, могла б указувати, що незнайомець походить з Новіграду чи його околиць, але мода на таку одіж дуже поширилася, особливо серед молодиків. Однак незнайомець молодиком не був.

Вершник, стягнувши в’юки з коня, відвернувся. На його грудях погойдувався округлий медальйон, підвішений на срібному ланцюжку. Під пахвою тримав невеличку ковану скриньку і довгастий пакунок, обкручений шкірою та ремінням.

— Ти ще не під возом? — спитав, підходячи ближче. Юрга побачив, що на медальйоні зображена вовча голова з відкритою ікластою пащею. Раптом нагадав.

— Ви… Відьми́н? Пане?

Незнайомець стенув плечима.

— Ти вгадав. Відьми́н. А тепер йди звідси. По той бік воза. Не виходь звідти і будь тихо. Я мушу якусь мить побути сам.

Юрга послухав. Присів біля колеса, закутавшись в опанчу. Не хотів дивитися, що робить незнайомець по той бік воза. Тим паче не хотів дивитися на кості на дні яру. Отож дивився на свої чоботи та на зелені зірчасті паростки моху, що густо росли на перегнилих балках мосту.

Відьми́н.

Сонце сідало.

Почув кроки.

Незнайомець повільно, дуже повільно вийшов із-за воза, на середину мосту. Був повернутий спиною — Юрга помітив, що меч за його плечима не той самий, який він бачив раніше. Тепер була то гарна зброя — руків’я, гарда та окуття піхов блищали як зорі, навіть у сутінках, що наставали, відбивали світло, хоча світла вже майже не було — згасло навіть золотисто-пурпурове марево, яке донедавна висіло над лісом.

— Пане…

Незнайомець повернув голову. Юрга ледве стримав крик.

Обличчя чужинця було білим — білим та пористим наче сир, витиснутий і вийнятий з ганчірки. А очі… Богове, — завило щось у Юрзі. Очі…

— За воза. Вже, — прохрипів незнайомець. Не був то голос, який Юрга чув раніше. Купець раптом зрозумів, як сильно дошкуляє йому переповнений сечовий міхур. Незнайомець обернувся і вийшов далі на міст.

Відьми́н.

Кінь, приторочений до драбинки воза, пирхнув, заіржав, голосно забив копитами об балки.

Юрзі над вухом задзижчав комар. Купець навіть рукою не ворухнув, щоб його відігнати. Задзижчав ще один. Цілі хмари комарів дзижчали у хащах по той бік яру. Дзижчали.

І вили.

Юрга, до болю затиснувши зуби, зорієнтувався, що це не комарі.

З мороку, який густів на зарослому кущами узбіччі яру, з’явилися малі