Меч приречення - Анджей Сапковський
Єнніфер!
— Замало, — вузькі губи видіння раптом скривилися, по блідій щоці стікає сльоза, швидко, все швидше, мов крапля воску по свічці.
— Замало. Потрібне щось більше.
— Єнніфер!
— Небуття за небуття, — каже видіння голосом Ейтне. — Небуття і порожнеча, що є в тобі, завойовнику світу, ти, що не спроможний навіть здобути жінку, яку кохаєш. Ти, що відходиш і тікаєш, хоча до твого приречення можна сягнути рукою. Меч приречення має два вістря. Одне з них — ти. А що є другим, Білий Вовче?
— Приречення не існує, — це його власний голос. — Не існує.
Немає. Не існує. Єдине, що всім приречено, — смерть.
— Це правда, — каже жінка з попелястим волоссям та загадковою посмішкою. — Це правда, Геральте.
Жінка має на собі сріблясті обладунки, закривавлені, погнуті, продірявлені вістрями пік чи галябард. Кров вузьким струмком тече їй із кутика загадково і негарно усміхнутих уст.
— Ти глузуєш із приречення, — каже вона, не перестаючи усміхатися. — Глузуєш із нього, граєшся з ним. Меч приречення має два вістря. Одне з них — ти. Друге… це смерть? Але це ми помираємо, помираємо через тебе. Тебе смерть не може торкнутися, отож удовольняється нами. Смерть іде за тобою вслід, Білий Вовче. Але помирають інші. Через тебе. Ти мене пам’ятаєш?
— Ка… Каланте!
— Ти можеш його порятувати, — голос Ейтне з-за димової завіси. — Можеш його порятувати, Дитино Старшої Крові. Перш ніж він зануриться в любе йому небуття. У чорний ліс, що не має кінця.
Очі зелені, немов весняна трава. Дотик. Голоси, що кричать незрозумілим хором. Обличчя.
Він уже нічого не бачив, падав у прірву, в порожнечу, в темряву. Останнім, що він почув, був голос Ейтне.
— Хай так і буде.
VII
— Геральте! Прокинься! Прошу тебе, прокинься!
Розплющив очі, побачив сонце, золотий дукат із чіткими краями, вгорі, над верхівками дерев, за каламутною завісою ранкової імли. Лежав на мокрому губчастому моху, твердий корінь муляв йому спину.
Цирі стояла перед ним навколішках, шарпаючи за полу куртки.
— Зараза… — відкашлявся і роздивився. — Де це я? Як я тут опинився?
— Не знаю, — відповіла вона. — Я от щойно прокинулася, тут, коло тебе, страшененько замерзла. Не пам’ятаю, як… А знаєш? То все чари!
— Мабуть, ти маєш рацію, — він сів, витягаючи з-за коміра соснові голки. — Мабуть, маєш рацію, Цирі. Вода Брокілону, холера… Здається, дріади неабияк розважилися нашим коштом.
Встав, підняв свого меча, який лежав обіч, перекинув пояс через спину.
— Цирі?
— Ага?
— Ти теж розважилася моїм коштом.
— Я?
— Ти донька Паветти, внучка Каланте з Цинтри. Ти від самого початку знала, хто я?
— Ні, — почервоніла вона. — Не від самого початку. Ти зняв чари з мого тата, правда?
— Неправда, — покрутив головою він. — Це зробила твоя мама. І твоя бабуся. Я лише допоміг.
— Ага! — обличчя дівчинко засяяло. — Це правда! Я приречена. Обіцяна. Няня казала, що прийде відьми́н, який має біле волосся, і забере мене. А бабуся репетувала… Ах, що там! Скажи, куди ти мене забереш?
— Додому. До Цинтри.
— Ах… А я думала, що…
— Подумаєш собі по дорозі. Ходімо, Цирі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце!
— Я не боюся!
— Зате я боюся.
— Бабуся казала, що відьми́ни нічого не бояться.
— Бабуся дуже перебільшила. В дорогу, Цирі. Якби я ще знав, де ми…
Глянув на сонце.
— Ну що ж, ризикнемо… Підемо туди.
— Ні, — Цирі зморщила носа і показала в протилежному напрямку. — Туди. Там.
— А ти себто звідки знаєш?
— Знаю, — вона знизала плечима, глянула на нього беззахисним і здивованим смарагдовим поглядом. — Якось… Щось, так… Не знаю.
Донька Паветти, подумав він. Дитина… Дитина Старшої Крові? Можливо, успадкувала щось від матері.
— Цирі, — він розстібнув сорочку, витягнув медальйона. — Торкнися цього.
— Ох, — вона розкрила рота. — Який страшний вовк. Які в нього великі зуби…
— Торкнися.
— Ой-йо-йой!
Відьми́н усміхнувся. Він теж відчув різке здригання медальйону, колючу хвилю, що бігла срібним ланцюжком.
— Ворухнувся! — зітхнула Цирі. — Ворухнувся!
— Я знаю. Ходімо, Цирі. Веди.
— То чари, правда?
— Ну звісно.
Сталося так, як він і передбачив. Дівчинка відчувала напрямок. Як це відбувалося, він не знав. Але швидко, швидше, ніж сподівався, вони вийшли на дорогу, на вилоподібне потрійне роздоріжжя. Був то кордон Брокілону, принаймні, так вважали люди. Як він пам’ятав, Ейтне цього не визнавала.
Цирі закусила губу, зморщила носа, завагалася, дивлячись на роздоріжжя, на піщані вибоїсті дороги, зриті копитами та колесами підвод. Але Геральт вже знав, де вони, не мусив і не хотів покладатися на її непевні здібності. Рушив дорогою, що вела на схід, до Брюгге. Цирі, все ще зморщившись, оглянулася на західну дорогу.
— Ця до замку Настрог, — закпив він. — Ти скучила за Кістріном?
Дівчинка забуркотіла, слухняно пішла за ним, але ще кілька раз оглядалася назад.
— Що таке, Цирі?
— Не знаю, — шепнула вона. — Але це погана дорога, Геральте.
— Чому? Ми йдемо до Брюгге, до короля Венцлава, який мешкає у гарному замку. Скупаємося в лазні, виспимося на ліжку з периною…
— Це погана дорога, — повторила вона. — Погана…
— І справді, я й кращі бачив. Цирі, перестань коверзувати. Ходімо, бадьоро.
Вони проминули оброслий кущами скрут. І виявилося, що Цирі мала рацію.
Їх оточили, — швидко, раптово, з усіх боків. Люди у шпичастих шоломах, кольчугах і темно-синіх туніках із чорно-золотою шахівницею Вердена на спині. Оточили їх, але ніхто не наблизився і не торкнувся зброї.
— Звідки й куди? — гаркнув кремезний чолов’яга у потертому зеленому вбранні, стоячи перед Геральтом на широко розставлених, кривих мов обручі ногах. Обличчя мав темне й поморщене, наче сушена слива. Лук та білооперені стріли стирчали йому з-за спини, високо над головою.
— З Палянки, — невимушене збрехав відьми́н, значуще стискаючи долоньку Цирі. Повертаємось до себе, до Брюгге. Або що?
— Королівська служба, — темнолиций відповів чемніше, наче щойно побачив меча на спині Геральта. — Ми…
— Давай його сюди, Юнгансе! — крикнув хтось із дороги. Жовніри розступилися.
— Не дивись, Цирі, — швидко сказав Геральт. — Відвернися. Не дивись.
На дорозі лежало повалене дерево, яке плутаниною гілля блокувало переїзд. Надрізана і зламана частина стовбура біліла у придорожній гущавині довгими променями друзок. Перед деревом стояла підвода, накрита полотнищем, яке закривало вантаж. Малі, кошлаті коники лежали на землі, заплутавшись у дишлах та упряжі, нафаршировані стрілами, щирячи жовті зуби. Один був іще живим, тяжко храпів, кидався.
Були там
