Меч приречення - Анджей Сапковський
Юнганс, відстрибуючи, спритно витяг із сагайдака другу стрілу.
— Ні! — закричав Левек, зриваючись із землі з мечем у правій, зі стилетом у лівій руці. — Облиш його, Юнгансе!
Відьми́н плавно закрутився, обертаючись до нього.
— Він мій! — сказав Левек, трусячи головою, обтираючи передпліччям щоку і губи. — Тільки мій!
Геральт, похилившись, рушив півколом, але Левек не кружляв, напав одразу, двома стрибками добравшись до нього.
Він вправний, подумав відьми́н, заледве в’яжучи клинок убивці коротким млинком, напівобертом уникаючи уколу стилетом. Навмисне не ріпостував, відплигнув, сподіваючись, що Левек спробує досягнути його довгим витягнутим ударом, що втратить рівновагу. Але вбивця не був новачком. Згорбився і теж пішов півколом, м’яким котячим кроком. Несподівано стрибнув, закрутив мечем, завирував, скорочуючи дистанцію. Відьми́н не вийшов назустріч, обмежився швидким верхнім фінтом, який змусив убивцю відстрибнути. Левек згорбився, складаючи кварту, ховаючи руку зі стилетом за спиною. Відьми́н і цього разу не атакував, не скоротив дистанції, знову пішов напівколом, обходячи його.
— Ага, — процідив Левек, випростовуючись. — Граймо далі? Чом би ні. Гарної гри ніколи не занадто.
Скочив, завирував, вдарив раз, другий, третій, у швидкому ритмі, — удар мечем згори і одразу ж зліва плаский навкісний удар стилетом. Відьми́н не збив ритму, — парирував, відстрибував і знову йшов півколом, примушуючи вбивцю розвернутися. Левек різко позадкував, вирушив напівколом у протилежному напрямку.
— Кожна гра, — просичав крізь стиснуті зуби, — мусить мати свій кінець. Що ти скажеш на один удар, спритнику? Один удар, а потім зістрелимо з дерева твоє байстря. Що скажеш?
Геральт бачив, що Левек слідкує за своєю тінню, чекає, доки тінь досягне противника, а це значитиме, що тому в очі світитиме сонце. Перестав крутитися, щоб полегшити убивці завдання.
І звузив зіниці у вертикальні шпарки, дві вузькі риски.
Щоби зберегти видимість, ледь наморщив обличчя, вдаючи осліпленого.
Левек скочив, завирував, утримуючи рівновагу витягнутою вбік рукою зі стилетом, ударив із цілковито неможливого вигину зап’ястя, знизу, мірячи в промежину. Геральт виприснув уперед, обернувся. відбив удар, так само неможливо вигинаючи передпліччя та зап’ястя, розгоном паради відкинув убивцю і хльоснув його кінчиком леза через ліву щоку. Левек заточився, хапаючись за обличчя. Відьми́н викрутився у напівоберт, переніс вагу тіла на ліву ногу і коротким ударом розрубав йому шийну артерію. Левек скорчився, фонтануючи кров’ю, впав на коліна, зігнувся і зарився обличчям у пісок.
Геральт неквапом повернувся в бік Юнганса. Той, викривлюючи поморщене обличчя у скажену гримасу, прицілився з лука. Відьми́н нахилився, беручи меча обіруч. Решта жовнірів у глухій тиші теж здійняли луки.
— На що чекаєте! — ревнув лісничий. — Стріляти! Стріляти в ньо…
Спотикнувся, захитався, подріботів уперед і впав навзнак, — із карку йому стирчала стріла. На древку стріли були смугасті махові пера фазанихи, зафарбовані на жовто у відварі з кори.
Стріли зі свистом і сичанням летіли по довгих пологих параболах з боку чорної смуги лісу. Летіли начебто повільно і спокійно, шумлячи пір’ям, і здавалося, що набирають розгону і сили аж тоді, коли влучають у ціль. А влучали безпомилково, косячи настрозьких найманців, перевертаючи їх у пісок дороги, безвладних і стятих, немов ударені києм соняшники.
Ті, що вціліли, штовхаючи одне одного кинулися до коней. Стріли не переставали свистіти, досягали їх на бігу, доганяли на кульбаках. Тільки троє зуміло рвонути коней у галоп і з вереском рушити, кривавлячи острогами кінські боки. Але й вони далеко не втекли.
Ліс закрив, загатив дорогу. Раптом щез скупаний у сонці піщаний гостинець. Натомість з’явилася щільна непереборна стіна з чорних стовбурів.
Перелякані й остовпілі найманці спинили коней, намагалися завернути, але стріли летіли безперервно. І досягли їх, звалили з сідел. Серед тупання й іржання коней, серед вереску.
А потім запанувала тиша.
Стіна лісу, що замикала гостинець, замиготіла, розпливлася, райдужно засвітилася і щезла. Знову було видно дорогу, а на дорозі стояв сивий кінь, а на сивому коні сидів вершник, — присадкуватий кремезний чоловік зі схожою на мітлу половою бородою, у кубраку з тюленячої шкіри, навкіс оперезаному кратчастим вовняним шарфом.
Сивий кінь, відвертаючи голову і гризучи вуздечку, рушив уперед, високо піднімаючи передні копита, храплячи й бокуючи від трупів, від запаху крові. Вершник, випроставшись у сідлі, підняв руку і раптовий порив вітру вдарив по гілках дерев.
Із заростів на далекому краю лісу з’явилися дрібні постаті в обтислому одязі у бронзові та зелені латки, з обличчями, перетятими смугами, намальованими горіховою шолупиною
— Ceadmil, Wedd Brokiloene! — закричав вершник. — Faill, Ana Woedwedd!
— Faill! — голос з боку лісу, наче повів вітру. Зеленобрунатні постаті почали зникати, одна за одною, танучи серед гущавини бору. Зосталася лише одна, з розвіяним волоссям кольору меду. Зробила кілька кроків, наблизилась.
— Va faill, Gwynbleidd![78] — гукнула, підійшовши ще ближче.
— Прощавай, Моно, — сказав відьми́н. — Я тебе не забуду.
— Забудь, — твердо відповіла вона, поправляючи сагайдак на спині. — Мони нема. Мона — була сном. Я Бренн. Бренн із Брокілону.
Ще раз помахала їм рукою І зникла.
Відьми́н обернувся.
— Мишовуре, — сказав, дивлячись на вершника на сивому коні.
— Геральте, — кивнув головою вершник, міряючи його холодним поглядом. — Цікава зустріч. Але розпочнемо із найважливіших речей. Де Цирі?
— Тут! — крикнула дівчинка, схована між листям. — Можна злазити?
— Можна, — промовив відьми́н.
— Але я не знаю, як!
— Так само, як вилізла, але навпаки.
— Я боюся! Я на самому вершечку!
— Злазь, кажу! Маємо про що порозмовляти, моя панно!
— А про що?
— Чому, до холери, ти туди полізла, замість тікати до лісу? Я б утік за тобою, не мусив би… А, дідько. Злазь.
— Я зробила як той кіт із казки! Що не зроблю, то все відразу погано! Хотіла б я знати, чому.
— І я теж, — сказав друїд, зсідаючи з коня, — хотів би це знати. І твоя бабка, королева Каланте, теж хотіла б це знати. Ну, принцесо, далі, злазь.
Із дерева посипалося листя й сухе гілля. Потім пролунав різкий тріск рваної тканини, а врешті з’явилася Цирі, що охляпом з’їжджала по стовбуру. З відлоги на каптанику зосталося мальовниче шмаття.
— Дядечку Мишовуре!
— Власною персоною, — друїд обійняв та пригорнув дівчинку.
— Тебе бабуся прислала? Дядечку? Вона дуже засмучена?
— Не дуже, — усміхнувся Мишовур. — Вона дуже зайнята, різки замочила. Цирі, дорóга до Цинтри займе нам трохи часу. Використай його і придумай пояснення своїх вчинків. Якщо
