Меч приречення - Анджей Сапковський

Дріада не відповіла.

— І саме такою є відповідь Брокілону, яку я маю переказати Венцлавові з Брюгге, правда? Пересторога і виклик? Наочний доказ дрімаючої серед цих дерев ненависті й Сили, з волі яких за мить людська дитина вип’є отруту, що нищить пам’ять, беручи її з рук іншої людської дитини, психіка та пам’ять якої вже знищені? Й цю відповідь мусить занести Венцлавові відьми́н, що знає і полюбив обох дітей? Відьми́н, винний у смерті твоєї доньки? Добре, Ейтне, станеться згідно з твоєю волею. Венцлав почує твою відповідь, почує мій голос, побачить мої очі й усе з них прочитає. Але я не мушу дивитися на те, що повинне відбутися. І не хочу.

Ейтне далі мовчала.

— Прощавай, Цирі, — Геральт став навколішки, пригорнув дівчинку. Плечата Цирі затремтіли. — Не плач. Адже ти знаєш, що з тобою нічого не може трапитися.

Цирі шморгнула носом. Відьми́н устав.

— Прощай, Бренн, — сказав молодшій дріаді. — Бувай здорова й бережи себе. Виживи, Бренн, живи так довго, як твоє дерево. Як Брокілон. І ще одне…

— Так, Гвинблейде? — Бренн здійняла голову, а в її очах щось мокро заблищало.

— Легко вбивати з лука, дівчино. Як легко спустити тятиву і думати, що то не я, не я, а стріла. На моїх руках немає крові того хлопця. Це стріла вбила, не я. Але стрілі нічого вночі не сниться. Хай і тобі нічого вночі не сниться, блакитноока дріадо. Прощавай, Бренн.

— Мона… — невиразно сказала Бренн. Чаша, яку вона тримала в руках, дрижала, прозора рідина, що її переповнювала, хвилювалася.

— Що?

— Мона! — зойкнула вона. — Я Мона! Пані Ейтне! Я…

— Годі, — різко сказала Ейтне. — Годі. Опануй себе, Бренн.

Геральт сухо розсміявся.

— Оце твоє приречення, лісова Господине. Я поважаю твою впертість і твою боротьбу. Але знаю, що вже невдовзі ти боротимешся сама. Остання дріада Брокілону, що посилає на смерть дівчат, які, попри те, далі пам’ятають свої справжні імена. А все-таки бажаю тобі щастя, Ейтне. Прощавай.

— Геральте, — шепнула Цирі, далі сидячи нерухомо, з опущеною головою. — Не покидай мене… саму…

— Білий Вовче, — сказала Ейтне, обіймаючи згорблені плечі дівчинки. — Ти мусив чекати, аж доки вона не попросить? Не попросить, щоб ти її не покидав? Щоб ти залишився з нею до кінця? Чому ти хочеш покинути її в таку мить? Зоставити саму? Куди ти хочеш тікати, Гвинблейде? І від чого?

Цирі ще дужче схилила голову. Але не заплакала.

— Аж до кінця, — кивнув головою відьми́н. — Гаразд, Цирі. Ти не будеш сама. Я буду з тобою. Нічого не бійся.

Ейтне забрала чашу з тремтячих рук Бренн, підняла її.

— Білий Вовче, ти вмієш читати Старші Руни?

— Вмію.

— Прочитай те, що вирізьблено на чаші. Це чаша з Краг Ан. Із неїо пили королі, яких уже ніхто не пам’ятає.

— Duettaeann aef cirran Caerme Glaeddyy. Yn a esseath.

— Ти знаєш, що це означає?

— Меч приречення має два вістря… Одне з них — ти.

— Встань, Дитино Старшої Крові, — в голосі дріади крицею забринів наказ, якому не можна було протиставитися, воля, якій не можна опиратися. — Пий. Це Вода Брокілону.

Геральт закусив губи, втупившись у сріблясті очі Ейтне. Не дивився на Цирі, що повільно наближала губи до краю чаші. Він таке вже бачив, колись, раніше. Конвульсії, судоми, несамовитий, жахливий, поступово згасаючий крик. І порожнеча, мертвизна й апатія в очах, які повільно розплющувалися. Він таке вже бачив.

Цирі пила. По нерухомому обличчю Бренн повільно стікала сльоза.

— Досить, — Ейтне відібрала чашу, поставила на землю, обіруч погладила волосся дівчинки, яке попелястими хвилями спадало на спину.

— Дитино Старшої Крові, — сказала. — Вибирай. Ти хочеш зостатися у Брокілоні чи підеш услід за своїм приреченням?

Відьми́н недовірливо покрутив головою. Цирі дещо швидше дихала, зарум’янілася. І більш нічого. Нічого.

— Я хочу піти услід за своїм приреченням, — дзвінко сказала вона, дивлячись дріаді в очі.

— Хай так і буде, — холодно й коротко промовила Ейтне. Бренн голосно зітхнула.

— Я хочу залишитися сама, — сказала Ейтне, повертаючись до них спиною. — Будь ласка, йдіть.

Бренн ухопила Цирі, торкнулася Геральтового плеча, але відьми́н відвів її руку.

— Дякую, Ейтне, — сказав.

Дріада повільно обернулася.

— За що ти дякуєш?

— За приречення, — посміхнувся він. — За твоє рішення. Адже це не була Вода Брокілону, так? Приреченням Цирі було повернутися додому. А ти, Ейтне, зіграла роль приречення. І за це я дякую тобі.

— Як же ти мало знаєш про приречення, — гірко сказала дріада. — Як мало ти знаєш, відьми́не. Як мало бачиш. Як мало розумієш. Дякуєш мені? Дякуєш за роль, яку я зіграла? За ярмарковий вертеп? За штучку, за шарлатанство, за містифікацію? За те, що меч приречення був, на твою думку, з дерева, покритого позліткою? То продовжуй, не дякуй, а викрий мене. Постав на своєму. Доведи, що ти маєш рацію. Жбурни мені в обличчя твою правду, покажи, як тріумфує твереза людська правда, здоровий глузд, завдяки якому ви, на вашу думку, опануєте світ. Ось Вода Брокілону, ще трохи зосталося. Відважишся, Завойовнику Світу?

Геральт, хоча роздратований її словами, завагався, але лише на мить. Вода Брокілону, навіть справжня, не мала на нього впливу, він був цілковито відпорний на токсичні галюциногенні таніни, які в ній містилися. Але ж це не могла бути Вода Брокілону. Цирі її пила і з нею нічого не трапилося. Він сягнув по чашу, обіруч, глянув у срібні очі дріади.

Земля втекла в нього з-під ніг, миттю, і звалилася йому на спину. Могутній дуб завирував і затремтів. Насилу мацаючи довкола себе терпнучими руками, розплющив очі й було це так, наче відсунув мармурову плиту гробниці. Побачив над собою маленьке личко Бренн, а за нею блискучі, наче ртуть, очі Ейтне. І ще одні очі, зелені, мов ізмарагди. Ні, ясніші. Немов весняна трава. Медальйон на його шиї подразнював, вібрував.

— Гвинблейде, — почув він. — Дивись уважно. Ні, не заплющуй очей, це тобі не допоможе. Дивися, дивися на своє приречення.

— Пам’ятаєш?

Раптовий, розриваючий димову завісу спалах ясності, великі, тяжкі від свічок канделябри, що опливали фестонами воску.

Кам’яні стіни, стрімкі сходи. Сходами спускається зеленоока попелястоволоса дівчина в діадемці з майстерно вирізьбленою геммою, у срібно-блакитній сукні, зі шлейфом, підтримуваним пажем у кармазиновому каптанику[75].

— Пам’ятаєш?

Його власний голос, який каже… Каже..

Я повернуся через шість років.

— Повертайся, — каже жінка. — Повертайся, якщо зміниш думку. Твоє приречення чекатиме.

Я ніколи не повернувся, подумав він. Ніколи туди… не повернувся. Я ніколи не повернувся до…

Куди?

Попелясте волосся. Зелені очі.

Знову