Бенкет круків - Джордж Мартін
— Про свою честь я сама подбаю. І про власне задоволення,— вона поклала палець на груди, обвела повільно навколо пипки,— якщо знадобиться. Я доросла жінка.
І це була правда, понад усякий сумнів. Коли вона отак лежить на перині, з лукавою посмішкою на вустах, граючись власним персом... чи є ще на світі жінка з пипками такими великими й чуттєвими? Арис не міг дивитися на них — кортіло вхопити їх губами і смоктати, доки не набрякнуть, вологі та блискучі...
Він відвернувся. Білизна валялася розкидана по підлозі. Лицар нахилився, щоб позбирати її.
— У тебе тремтять руки,— зауважила жінка.— Гадаю, це тому, що їм хочеться пестити мене. Чого ви так квапитеся вдягнутися, сер? Мені ви отак більше подобаєтеся. У ліжку, без одягу, ми справжні, жінка й чоловік, коханці, одна плоть, близькі — ближче не буває. А одяг робить з нас інших людей. Я волію бути з плоті та крові, а не з шовків і самоцвітів, а ви... ви — це не тільки білий плащ, сер.
— Я,— мовив сер Арис,— це мій плащ. А цьому всьому потрібно покласти край — заради вас і заради мене. Якщо нас викриють...
— Люди подумають, що тобі пощастило.
— Люди подумають, що я — кривоприсяжник. А що як хтось прийде до вашого батька й розповість, як я вас зганьбив?
— Батько мій може бути ким завгодно, але ніхто не скаже, що він — дурень. Цноту я втратила з Байстрюком з Богомилості, коли обом нам було по чотирнадцять. І знаєш, що зробив мій батько, дізнавшись про це? — стиснувши простирадло в кулак, вона підтягнула його до підборіддя, затуляючи свою голизну.— Нічого. Мій батько дуже добре це вміє — не робити нічого. Але називає він це «думати». Скажіть-но по правді, сер, ви через мою честь переймаєтеся чи через власну?
— І те, і те,— озвався Арис. Таке звинувачення вкололо його.— Саме тому це й має бути востаннє.
— Ти вже казав так.
«Казав і збирався так вчинити. Але я слабак, бо в іншому разі мене б тут зараз не було». Проте цього він їй сказати не міг: вона була з жінок, які зневажають слабкість, він це відчував. «У ній від дядька більше, ніж від батька». Арис відвернувся, відшукав на кріслі свою смугасту нижню сорочку. Стягуючи її з нього, жінка розірвала її до пупа.
— Подерта,— поскаржився він.— Як її тепер вдягнути?
— Задом наперед,— підказала вона.— Коли накинеш плащ, ніхто нічого не помітить. Може, твоя маленька королівна зашиє її для тебе? Чи мені прислати у Водосад нову сорочку?
— Не треба посилати мені подарунків,— озвався він. Це тільки привертатиме увагу. Стріпнувши сорочку, він вдягнув її задом наперед. Шовк приємно холодив шкіру, тільки на спині, де жінка лишила подряпини, прилипав. Ну, до палацу й так можна буде дійти.— Я просто хочу покласти край цьому... цьому...
— Хіба це по-лицарському, сер? Ви мене ображаєте. Мені вже здається, що всі ваші слова кохання — брехня.
«Вам би я не зміг брехати». Сер Арис почувався так, наче ляпаса отримав.
— Якщо це не кохання, то як я міг зректися власної честі? Коли я з вами, я... я навіть думати заледве можу, ви — все, про що я в житті мріяв, але...
— Словеса — це суховій. Якщо кохаєш мене, то не йди.
— Я дав обітницю...
— ...не одружуватися й не мати дітей. Що ж, місячний узвар я випила, а взяти шлюб з тобою, сам знаєш, я не можу,— посміхнулася вона.— Але, якщо переконаєш, можу лишити тебе за коханця.
— Тепер ви глузуєте з мене.
— Можливо — трішки. Чи ти гадаєш, що ти — єдиний лицар королівської варти, який закохався в жінку?
— В усі часи були люди, яким дати обітницю легше, ніж дотримати,— визнав він. Сер Борос Блаунт вчащає на вулицю Шовкову, а сер Престон Грінфілд навідується до одного мануфактурника, якраз коли того мануфактурника немає вдома, але Арис не ганьбитиме своїх побратимів, обговорюючи їхні слабкості.— Сера Теренса Тойна якось застукали в ліжку з наложницею короля,— натомість мовив він.— Це кохання, присягався він, але це коштувало життя і йому, і їй, і потягнуло за собою падіння його дому та смерть найшляхетнішого лицаря всіх часів.
— А як же Лукамор Любас, що мав троє дружин і шістнадцятеро дітей? Як чую ту пісню, завжди регочу.
— Правда про нього не така вже й смішна. За життя ніхто не прозивав його Лукамором Любасом. Звали його сером Лукамором Стронгом, і все життя його було облудою. Коли ж його викрили, побратими оскопили його, а Старий Король відіслав його на Стіну. Шістнадцятеро дітей лишилися в сльозах. Липовий він був лицар, як і Теренс Тойн...
— А Лицар-Дракон? — вона, відкинувши простирадло, опустила ноги на підлогу.— Найшляхетніший лицар усіх часів, кажеш ти, а він уклав до себе в ліжко королеву та зробив їй дитину.
— Я в це не вірю,— обурився Арис.— Легенда про зраду королевича Ейриса з королевою Нейрис — легенда і є: цю брехню вигадав його брат, бо хотів спадок передати не законному сину, а байстрюкові. Ейгона прозвали Негідником не без підстав,— піднявши ремінь з мечем, Арис застебнув його на поясі. Хоча ремінь не дуже поєднувався з шовковою дорнською сорочкою, звичний тягар меча й кинджала нагадав Арису, хто він такий.— Я не хочу, щоб мене пам'ятали як сера Ариса Негідника,— заявив він.— Я не плямуватиму свого плаща.
— Атож,— мовила жінка,— гарного білого плаща. Ти забув: мій двоюрідний дідусь також носив такого плаща. Він помер, як я ще маленька була, але я досі його пам'ятаю. Високий був як вежа й любив мене лоскотати, поки я від реготу не засапаюся.
— Я не мав честі знати княжича Левина,— мовив сер Арис,— проте ніхто не заперечить, що це був видатний лицар.
— Видатний лицар, який мав коханку. Вона вже стара, але замолоду, подейкують, була справжня красуня.
Княжич Левин? Цієї історії сер Арис не чув. Його це вразило. Про зраду Теренса Тойна й облудність Лукамора Любаса записано в Білій книзі, але на сторінці княжича Левина немає і натяку на жінку.
— Дядько завжди казав, що чоловіка визначає той меч, що в нього в руці, а не той, що між ногами,— провадила жінка,— отож досить цих благочестивих розмов про
