Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— До зустрічі, Фалміне. Сподіваюся, вона все ж таки колись відбудеться, — сказав швидко король, після чого відвернувся від чаклуна.

Після того, як король попращався, Благандійський Чаклун і чародій вийшли з кабінету. Сигізмунд, якого не зовсім потішила зустріч, ще певний час стояв у роздумах біля портретів, але відволікся і з новими силами прийнявся за роботу з паперами. «Бідолашний Фалміне, думаєш, що король Сигізмунд нічого не знає. Думаєш, що Ельгіда буде в безпеці завдяки твоїм потугам. Наївний, — думав Сірий Ворон, ставлячи свій підпис під наказом із грифом «надсекретно»».

Фалмін та Ігрев крок в крок прямували вздовж алеї із відкритим дахом, оточеної з обох боків охороною. Сірі та мовчазні, подібні до статуй, ці солдати несли свою варту вдень і вночі, тому особливо не звертали уваги на чоловіків, які пронеслися повз.

Вийшовши у внутрішній двір, вони проминули фонтан, ряди вкритих снігом дерев та лав. Дійшли до довгих сходів, які вели до довгого коридору, який змією вертівся то вліво, то вправо. Нарешті, коли вони вийшли за один із поворотів і на них не дивилися очі вартових, залунало перше слово.

— Ну привіт, Фалміне. Радий тебе бачити живим й здоровим, — Ігрев зупинився, обійняв чаклуна, посміхнувся легко та із явною радістю. Фалмін також усміхнувся, але так, наче розучився це робити щиро.

— Бачу, ти непогано влаштувався, розводиш гостей по кімнатах і показуєш місто. Екскурсовод? — підколов магіка Фалмін, на що Ігрев закотив очі.

— А почуття гумору ти не розгубив, Анарель мала рацію.

— Ти бачився із нею? — здивовано запитав Фалмін.

— Не так давно, на зборі, у Еленітелі. Було засідання вищих чародіїв на чолі із Самаелем.

— А хто був?

— Усі! Я, Самаель, Ютеаль, Анарель, Лютій, Валеріан, Крігар, Кларі Марвет.

— Самаеля, Ютеаль і Лютія знаю, Анарель і казати не буду, а ось інші мені невідомі. Хто вони?

— Ходімо, зайдемо до мого кабінету, є розмова, заодно розповім про все це докладніше, а повір мені, розповідати є що.

Фалмін, не розпитуючи, йшов за чародієм, який розмахував від кожного кроку своїм посохом, тихенько вдаряючи ним по землі. Ехо цього звуку неслося далеко по звивистому коридорі, в який зайшли ці двоє.

Ігрев підійшов до єдиних серед інших двійчастих дверей, щось прошепотів і ті відчинилися. Фалмін, напевно, так і не зрозумівши, чому цього не можна було зробити традиційним способом, мовчки зайшов всередину. У кабінеті було не так багато місця, але затишно. Кабінет та особисті покої — доволі скромно, як для вищого чародія. Одне вікно не могло повністю освітити приміщення, а тому прямісінько під кам'яною стелею літали світлячки, які одразу спустилися донизу й засвітилися ще яскравіше, немов ліхтарики. Фалмін дивувався чарам, які наклав чародій, але сам Ігрев, схоже, абсолютно не звертав уваги на свої витвори.

Чаклун сів на стілець, подивився на Ігрева, який все ще стояв біля стола, намагаючись при цьому виглядати аристократично, про що говорила легка посмішка, трішки прикриті очі й спокійний вираз обличчя.

— Ти можеш бодай зараз не випендрюватися, а врешті-решт побути самим собою і налити мені чогось? — запропонував Фалмін, якого зненацька почала дратувати пихатість чародія.

Ігрев усміхнувся властивою йому посмішкою, поставив посох у нішу, де стояло ще декілька подібних, а сам відчинив невеличкі дверцята у шафі й дістав звідти два кубки й бутиль.

— Бахнемо? — запитав чародій, поставивши на стіл напій і прибори. Чаклун не відмовив.

— До алкоголю ти так і не похолоднішав. Так, друже?

Здалося, що Фалмін задів болючу для чародія тему, адже той скривився і одним лише поглядом послав товариша подалі. Усі знали, що вищий чародій давно товаришує із пляшкою, навіть попри всі спроби колег його від тієї забави відучити.

— Хороше пійло ніколи не буває зайвим, — лише й сказав Ігрев, потискаючи плечима. Фалмін змирився, вирішив цю тему не зачіпати.

— Гаразд, про розмову із Сигізмундом ти вже й так знаєш, тому чекаю на твою розповідь, — взявши із рук чародія наповнений кубок, сказав Фалмін. Відпив напій і відчувши, що пече в горлянці, він із задоволенням констактував, що це гном'яча червона горілка, така популярна в медицині й у самих общинах гномів.

— Ууу, багато доведеться говорити, любий мій, а ти ж знаєш, як я цього не люблю, — також відпивши і навіть не скривившись, відказав Ігрев і всівся на стілець навпроти Фалміна.

— Трясця, досить вже ходити навколо помийної ями! Втопи вже мене нарешті в цю політику й інтрижки! Я повинен знати, що зараз коїться в Благандії на вищому рівні, — скрився Фалмін, хапнувши ще дозу гном'ячого пійла.

Чародій кивнув, підняв праву руку догори, склав пальці в дивний знак і промовив заклинання. У кімнаті щось на мить затарахкотіло й заскрипіло. Ігрев поставив захист від магії та прослуховування. Фалмін зрозумів це, а тому промовчав і чекав, поки товариш не почне говорити.

– Із якого моменту розповідати?

– Із самого початку.

Ігрев важко видихнув, зібрався із силами, розслабився і розпочав спокійно, монотонно розжовувати ситуацію.

— Чародії, як ти знаєш, вже тут багато років, важко сказати скільки саме, намагаються взяти все у свої руки. Ми утворили два ордени, першим з яких є орден Ловців, так звані мисливці на чорнокнижників і відьом; другий, більш вагомий, орден Льодяної Лілії, яким керує магістр Теораг Тонурський. Вони