Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Ааа, — Ігрев посміхнувся, смішно скрививши губи, — розумію, «справи» повинні бути виконані вчасно.

— Ну й дурень ти, Ігреве.

— Я також тебе люблю, Фалміне.

Здавалося, чаклун розізлився через насмішку товариша, бо сидів червоний, як буряк. Можливо, було це через горілку. Ігрев добре знав Фалміна, пам'ятав про те, що він швидко відходить, тому уваги не звертав. Чародія цікавило дещо інше. Дівчинка, про яку колись говорив Фалмін, його донька. Вищий чародій дурнем не був, не піднімав сам теми, про яку чаклун говорити не хотів, але вже до біса хотілося дізнатися подробиці.

— Гаразд, запитуй, — не витримав Фалмін, побачивши запитання в очах друга. — Ти хочеш запитати про це?

— Хочу, — признався Ігрев, доливаючи горілки, на що Фалмін захитав головою.

– Її переслідуть, Ігреве.

— Хто?

— Чародії, скоріше за все вищі. Проводилося сканування, за мною і дівчинкою.

Ігрев, почувши це, насторожився, навіть відставив горілку подалі.

— Що ще?

— Анарель займеться цим питанням, однак я взагалі не знаю, кому зараз можна довіряти.

— Я твій друг, Фалміне. Тим паче, що в якійсь мірі я тебе розумію. На рахунок доньки.

— Ти про Істрід?

Істрід. Єдина донька Ігрева, яка із раннього дитинства, як і Ельгі, жила в Канйорі. Ігрев, будучи змалку в самому епіцентрі подій Благандії, вирішив, що його донька не повинна перебувати у цьому водовороті інтриг, заговорів, війн та хвороб, а тому відправив її в процвітаючі краї канйорських драконів, де люди не знали усіх згаданих раніше речей. Але різниця між дівчатами була в тому, що Ельгіда переховувалася, а Істрід служила головним радником канйорського царя. Це при тому, що їй не виповнилося і двадцяти років. Неймовірно талановита чародійка, така ж, як і її батько.

— Вона злиться на мене, доволі давно. Задається питанням, чому батько відправив її в чужу країну, змусив вивчити їхні звичаї та служити їхньому царю. У тебе те ж саме?

— Вона переховується, Ігреве. Як гадаєш, Ельгі рада цьому? Рада тому, що не може побачити єдиного ще живого батька?

— А як же Катрін? Де вона?

– Її мати? Ти і забув вже. Вона померла, Ігреве.

— Пробач…

— Не варто, — чаклун підняв руку, аби вищий чародій зупинився. Фалмін не любив говорити про свою покійну дружину. Занадто багато було із нею спогадів. — Не будемо про це.

— Як забажаєш.

Сиділи у мовчанці декілька хвилин, які здавалися вічністю. Коли це набридло обом, Фалмін підвівся.

— Коли все це закінчиться, я б хотів зустрітися із тобою, — сказав.

— А коли це закінчиться? — спитав Ігрев, граючись медальйоном у формі місяця, що висів у нього на шиї. — Ми батьки-невдахи, які нарекли своїх любих доньок на нещастя та ненависть до нас самих. Усе в ім’я їхньої ж безпеки. Але кому від того легше?

Відповідь забарилася. Ігрев бачив, що чаклун і сам вагається, думає, а чи вийде в нього захистити доньку. Чародій не став добивати, не став випитувати. Просто підвівся, мовчки потиснув Фалміну руку й легенько обійняв.

— Нехай допоможе тобі Сила, — сказав чародій, більше не намагаючись затримати чаклуна. Бачив, що його друг дійсно дуже поспішає. — Стосовно чародіїв не переймайся. Я і Анарель займемося цим із завзяттям, а тим часом ти знайди доньку першим за інших. Буду чекати на зустріч із тобою та Ельгідою.

— До зустрічі, Ігреве.

Можливо, якби Фалмін був оратором чи поетом, то міг сказати наостанок красиві слова та сльозливі речі. Якби він знав, що це таке, бути розчуленим, то можливо міцно обійняв би друга, із яким не бачився до цього довгі роки. Однак Фалмін із Мальгарда був холоднокровних професіоналом, якого із дитинства вчили лише вбивати та не бути вбитим. Зважаючи на це, він завжди намагався вкладати важливі речі в прості, але зрозумілі слова. А його справжні друзі, яким і був Ігрев, на це міг лише вдячно усміхнутися.

Орград після громадянської війни встиг не лише відбудуватися, а і повернути свою велич, привабити нових жителів та торговців, які цілими рядами вишиковувалися на площі. Всюди кипіло життя, крики, лайка та іржання коней, лай собак та вигуки варти, яка зміняла своїй товаришів на постах.

Фалмін, крокуючи дорогою із бруківки, оминув кальобуху із сечі, яку тільки що залишив один із впряжених у довгий віз волів, якого поганяв наголо вибрити чоловік. Зліва лаяв рябий пес, що аж піна із рота летіла. Благандійський Чаклун не зважав, був думками десь далеко звідси, хоча, по правді, інколи навіть його захоплювали розміри та велич столиці Норенгард.

Нарешті попереду вигулькнув двоповерховий дім із темної цегли, у якому проживала Анарель. Фалмін, стоячи на порозі, на мить завагався, не поспішав стукати. Хотілося б просто заснути і відімкнутися на декілька днів, відпочити від усього, що навалилося за весь час. Але він, не будучи дурнем, розумів, що Анарель перепочити не дасть. Так було завжди, доводилося їхати від неї.

І справді, як тільки Фалмін зайшов до будинку, чародійка всадила його на ліжко, важко видихнула й почала говорити, нічого не пояснивши. Вона не любила нічого пояснювати.

— Фалміне, залишся ще на декілька днів. Скоро я буду в Еленітелі, де зможу повноцінно зайнятися пошуками