Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Чудове судно, — захоплено промовив Ліванос. — Витончене й елегантне. До того ж, воно значно випереджає свій час.

— Дуже втішно. — Рембо взявся за підборіддя. Лише на коротку мить він задоволено усміхнувся, та раптом його образа спалахнула з новою силою: — Однак ви маєте знати, що від такої людини, як ви, я ні за яких обставин не можу прийняти похвалу, і не дочекаєтеся.

— Такої людини, як я? — Ліванос усміхнувся. — Що ви маєте на увазі?

— Те, що ви — убивця і грабіжник.

— Тату!

— Дай мені сказати! — Рембо всім тілом нахилився вперед.

Океанія спробувала його втримати, проте Ліванос зупинив дівчину владним змахом руки.

— Ні, не переривайте його. Я маю почути все, що хоче сказати мені ця людина.

Рембо відштовхнув руку дочки.

— Що ви зробили з моїм кораблем? — вигукнув конструктор. — Десять найкращих років свого життя я присвятив «Каліпсо». Я виношував її, неначе дитину. А ви розпатрали її і відправили на переплавку! Ви нібито вбили мою дитину!

— Мені справді дуже шкода через те, що ви так переймаєтеся через втрату свого корабля. Повірте, цього б ніколи не сталося, якби існувала хоча б найменша можливість вчинити інакше. Проте нам необхідний метал для розширення нашого міста. Як ви вже, напевне, помітили, тут, унизу, ми будуємо кораблі та механізми, які набагато перевершують те, що є у вас нагорі. Якщо у когось виникне бажання, я покажу вам деякі з них. Маю визнати, «Каліпсо» була славним судном, та ця жертва просто нікчемна порівняно з тими кораблями, машинами й приладами, котрі створюються тут. Будування міста потребує величезної кількості сировини та матеріалів. Деякий час ми тут обходилися донними родовищами руд різних металів, проте зараз вони вичерпані. Довелося шукати інший вихід.

Гумбольдт кивнув.

— Ось чому ви цікавитеся винятково кораблями з металевими корпусами!

— Ви маєте рацію! — із жалем промовив Ліванос. — Спочатку це була всього лише невиразна ідея, та після перших же успіхів полювання на кораблі перетворилося на найважливіше джерело сировини. За останні роки у вас значно збільшилися обсяги торговельних перевезень морем. Кораблі, що транспортують залізничні рейки, верстати й інше металеве обладнання, весь час курсують водними шляхами Східного Середземномор’я, а це ж є чудовим забезпеченням наших потреб у залізі, міді та сталі, що неухильно зростають.

— Але ж те, що ви робите, — це справжній злочин! — обурився Рембо. — Ви — не лише злодій, але й убивця!

— Ви говорите так лише тому, що абсолютно не знаєте мене. Навіть якщо мої заходи здаються вам сумнівними, вони виправдовують мою високу мету. — Ліванос широким жестом розкинув руки. — Все, що ви тут бачите, — це, безперечно, майбутнє людства. Адже за кілька століть уся земна суша перетвориться на безжиттєву пустелю через зловживання досягненнями хімії, страшні епідемії смертельних хвороб, кровопролитні війни із застосуванням надзвичайно потужної зброї. А моє підводне місто стане чимсь на кшталт останнього прихистку, свого роду Ноєвим ковчегом на дні моря. Порівняно з цим кілька нікчемних застарілих посудин на рік — то мізерна ціна! — На обличчі володаря з’явилася усмішка. — Нещодавно ми отримали інформацію, що через цей сектор Середземного моря пройде ескадра британських бойових кораблів. Вони прямують у Суецький канал і спробують вплинути на досить не зрозумілу ситуацію, що останнім часом склалася в цьому регіоні. Ми дуже чекаємо на цю зустріч. Адже ви навіть не уявляєте, скільки сталі міститься в сучасному броненосці. Це все одно, що наштовхнутися на ціле родовище. — В очах правителя підводного міста раптом спалахнули жадібні вогники.

— А вам відомо, скільки людей перебуває на борту такого судна? — люто прошипів Рембо. — Те, що ви маєте намір зробити, називається масовим убивством. Ви просто чудовисько! — Здавалося, суднобудівник ладен накинутися на Ліваноса з кулаками.

Та роботи-охоронці не дрімали. Підлога здригнулася від їхніх кроків.

— Батьку, благаю тебе! — Океанія спробувала відтягти інженера назад. — Це нічим нам не допоможе.

— Розумна дівчина, — зауважив Ліванос. — І, до того ж, гарненька. Ваша дочка?

— Це вас не обходить!

— Не забувайтеся, мсьє Рембо! Давайте залишимося в рамках порядності: врешті-решт, усі ми — цивілізовані люди, чи не так?

Натиснувши кнопку на підлокітнику трону, Ліванос відіслав роботів на місце.

— Звісна річ, я не сподівався, що мої дії викличуть у вас співчуття. Та зауважте: перед цими кораблями поставлено завдання — знищити мене і моє місто, а цього я вже ніяк не можу допустити. Проте обіцяю, що докладу всіх зусиль, щоб жертв серед екіпажів було якнайменше.

Рембо обурено відвернувся.

— Пересічній людині зазвичай не вистачає далекоглядності, — вів далі Ліванос. — У вас я хотів би знайти більше розуміння, адже і я, і ви — люди науки.

— Я радий, що зумів вас розчарувати, — буркнув інженер.

Ліванос на кілька секунд замовк, а потім знову звернувся до вченого:

— А ви, пане Гумбольдт? Чи солідарні ви з мсьє Рембо?

— Не знаю, що й сказати, — відповів учений. — Зізнаюся, багато в чому я поділяю точку зору мого супутника. Ваші вчинки страшенно жорстокі. Та, з іншого боку, я сповнений цікавості. Словом, мені необхідно накопичити більше інформації, щоб зробити висновки.

— Чудово сказано, — усміхаючись, мовив Ліванос. — Слова справжнього вченого. Отже, про що б ви хотіли дізнатися перш за все?

Гумбольдт поправив на переніссі окуляри.

— Почнемо з елементарного. Як і чому ви опинилися тут? Яким чином вам удалося вижити? Адже весь світ і досі переконаний, що ви загинули в тій катастрофі.

— Ага, значить, їм сподобався мій маленький фокус? Приємно чути, хоча мені й довелося заплатити за нього обома ногами та частковою втратою слуху. — Промовивши це, Ліванос указав на дріт, що тягнувся до його вуха. — Я наважився на цей крок після того,