Палац Посейдона - Томас Тімайєр

Обидві сталеві сигари залишили куполоподібну споруду і помчали вздовж тунелю з прозорими стінками, як здалося Оскару, у відкрите море. Зграї риб, скелі, зарості водоростей і бульбашки повітря стрімко пролітали повз них. Вогні корпуса, де розташовувалася їхня комфортабельна «золота клітка», згасли за спиною. Проте минуло зовсім небагато часу, і спереду завидніли нові вогники. Тепер перед ними опинилася не звичайна підводна куполоподібна споруда на кшталт таких, які вони вже досі бачили, а справжній палац — резиденція володаря Медитерранії.

Екіпаж влетів на станцію і різко загальмував. Із шурхотом відкинулися сходи, а з корпуса висунулися поруччя. Каліостро зі своїми механічними велетнями вже встигли висадитися і вишикувалися праворуч і ліворуч від сигари з бранцями.

— Здається, ми доїхали, — промовив Гумбольдт. — Тепер, друзі, я впевнений, що ми побачимо морського володаря. Правду кажучи, мені трохи ніяково. — Він легенько підштовхнув Оскара й усміхнувся, та ця усмішка не дуже-то підбадьорила юнака.

Ворота, що вели у тронний зал, за задумом їхнього творця, мали викликати трепет. Вони були заввишки п’ять метрів, а величезні стулки прикрашали рельєфи зі світлого мармуру. Це було вражаюче видовище. Мармур був дуже давній, його досить відчутно пошкодила морська сіль, проте на ньому можна було чітко розрізнити деталі чудернацьких рельєфів. Оскар побачив острови на морській гладіні, дельфінів, що хлюпощуться у хвилях, довгі військові галери, щогли яких височіли до небес, веслувальників під парусиновими тентами та керманичів, які занурювали у воду свої довгі та важкі кермові весла. Нижче морськими хвилями пливли невеликі торгові судна, по вінця навантажені важкими тюками і амфорами з оливковою олією та вином. Вони прямували до порослих тінистими гаями островів, де під деревами скакали лані й антилопи, а на задньому плані височіли величні будинки з колонами. Звідкіля б не було доправлено сюди цей прекрасний портал, він являв собою справді безцінний витвір мистецтва.

— Його величність просить вас до себе!

За сигналом Каліостро механічні слуги налягли на стулки воріт і провели бранців до тронної зали.

Тут було надзвичайно темно й холодно! Всі інші приміщення палацу, які їм досі доводилося бачити, були яскраво освітлені, але в тронній залі панував таємничий напівморок. Склепіння зали високо вгорі над ними переходило у величезний прозорий купол, крізь який, зовсім як у соборах епохи Ренесансу, всередину проникало тьмяне світло. Море над куполом, завдяки штучному підсвічуванню, мало насичений густо-синій колір. Зграйки строкатих рибок кружляли навколо купола, а їхні тіні створювали вибагливий візерунок, який, ніби живе мереживо, лягав на чудові мозаїки підлоги.

У центрі зали височіла усічена піраміда заввишки близько трьох метрів. На її вершині стояв трон, на ньому сиділа людина, обличчя якої через таке примхливе освітлення було практично неможливо побачити. Натомість Оскару одразу впало в очі, що у могутнього володаря чомусь немає обох ніг.

Бранці перетнули залу й наблизилися до піраміди. Каліостро знаком звелів їм зупинитися, вийшов наперед і шанобливо схилився.

— Ваша величносте, полонених доставлено!..

Людина на троні підняла вгору руку.

— Гаразд, Каліостро, можеш іти. — Голос звучав м’яко і мелодійно, незважаючи на дивний акцент. Де б не була батьківщина імператора Медитерранії, то була аж ніяк не Німеччина.

— Ласкаво прошу до мого палацу, пане фон Гумбольдт.

Учений із подивом скинув на нього очі.

— Вашій величності відоме моє ім’я?

Людина на троні ледве чутно засміялася.

— Хоча ми й живемо вдалині від так званої цивілізації, втім, не так далеко, щоб не цікавитися тим, що відбувається на суші. Останнім часом ваше ім’я дедалі частіше траплялося мені на сторінках газет.

Почулося тихе дзижчання. Оскар побачив, як трон зрушив із місця і проїхав уперед близько метра. Безперечно, це був транспортний засіб, яким його власник керував за допомогою одного-єдиного невеличкого важелю. Не збільшуючи швидкості, правитель відлогим пандусом скотився до підніжжя піраміди.

— За останні роки ви, пане Гумбольдт, неодноразово привертали увагу газет, широкої публіки й наукових кіл до своєї персони. — Ваша зовнішність та ім’я відомі мені з публікацій у пресі та науковій літературі. Скажу відверто: аж ніяк не очікував колись побачити вас у цій скромній підводній обителі.

Імператор дозволив собі злегка вклонитися.

Гумбольдт насупився.

— Хто ви? — ніби напружено міркуючи про щось, запитав він.

Чоловік на троні усміхнувся.

— Хіба Каліостро не назвав мого імені? Тут мене називають Іскандер, та, якщо вам про щось говорить моє справжнє ім’я, можу повідомити його: Александр Костянтинос Ліванос.

Оскар відчув, як у нього похололо за спиною, а ноги зробилися неслухняними. Це обличчя… Ну, звісно ж, це обличчя… Як він одразу не зрозумів! Несподівано всі частини головоломки збіглися. Книга в афінському Політехнікумі з малюнком, що його показував йому професор Папастратос. На ньому Ліванос виглядав набагато молодшим, проте схожість усе ж таки була надзвичайною.

— Іскандер? — перепитав Гумбольдт.

Ліванос відмахнувся.

— Всього лише одна з форм імені Александр, псевдонім, якщо хочете. Так перси називали Александра Македонського, і мені воно здалося цілком підходящим. — Він весело глянув на полонених. — О, я розумію ваше здивування, і сам би почувався приблизно так само, якби мені довелося опинитись на вашому місці. А тепер, будь ласка, відрекомендуйте мені ваших супутників.

— Із задоволенням. — Гумбольдт, нарешті, впорався із ніяковістю й коротко розповів про своїх друзів, назвавши їхні імена, рід занять і не дуже зупиняючись на подробицях.

Коли ж черга підійшла до Рембо й Океанії, обличчя Ліваноса стало здивованим.

— Іполіт Рембо? Видатний конструктор-суднобудівник? Чи не той, котрий збудував яхту самого Жуля Верна?

Рембо міцно стулив губи.

— «Сен-Мішель III».