Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Як? «Каліпсо» — одне з найкращих і найсучасніших дослідницьких суден у світі! — Вени на шиї Рембо здулися, обличчя почервоніло. — Воно оснащене унікальним обладнанням, а його незрівнянна двоступінчаста парова турбіна фірми…

— Досить! — обірвав його мажордом, при цьому знову почулося якесь дивне хрумтіння. — Ваші технології безнадійно застарілі. Саме тому його величність наказав піддати це судно єдиній процедурі, що має сенс, — переробці. Хоча б так воно послужить технічному прогресу — стане будівельним матеріалом для більш прогресивних механізмів. А тепер — годі базікати! Я й без того витратив на вас забагато часу. А в мене були зовсім інші плани.

Із цими словами він обернувся спиною до розгубленого Рембо, який усе ще не міг повірити в це неподобство.

Океанія ніжно обняла батька. Обидва вони деякий час так і стояли, не відводячи очей від гігантської платформи на рейках, де «Каліпсо» поступово перетворювалася на купу уламків.

Приміщення, попри очікування мандрівників, виявилися досить-таки комфортабельними. Це були повністю впорядковані квартири з туалетними кімнатами, зручними ліжками, столами, стільцями, шафами та численними полицями, на яких стояла сила-силенна старих книжок. Здавалося, все це давно чекає гостей.

Підлога в кімнатах була замощена перламутровими плитками, а зі стелі линуло м’яке світло. На стіні висів годинник, циферблат якого видався Оскару дещо незвичайним. Та й самі стіни теж справляли якесь дивне враження — жодних кутів, м’які увігнуті поверхні, склепінчаста стеля, як у храмі. Повітря було сповнене якихось незвичних пахощів, тиха музика долинала крізь вентиляційні ґрати — ніби відлуння далеких світів.

Вікна їхнього помешкання виходили на обидва боки. За склом, ніби у такт музиці, неквапливо та граціозно виконували свій одвічний танок напівпрозорі медузи й пропливали чудернацькі риби. За кілька метрів від них унизу було морське дно, покреслене слідами людей і колесами та гусеницями машин. Час від часу в полі зору з’являвся якийсь робот, заклопотаний своїми справами, та незабаром і він зникав у темряві.

Роботи, що оточували помешкання, були охоронцями, Оскар ані секунди в цьому не сумнівався. Їхнім завданням було стежити за тим, щоб ніхто із бранців не зміг утекти звідси. Дивно — навіщо потрібна охорона, коли масивні залізні двері й величезний тиск води у принципі виключають будь-яку спробу втечі. Клітка, до якої їх запроторили, була і справді золотою, та це не заважало їй залишатися кліткою.

Оскар накинув оком на величезну кількість напоїв і наїдків, які за легким помахом руки Каліостро, з’явилися на столі. Серед них він не побачив жодної знайомої страви — якісь блакитнуваті грудки, ясно-зелені куби та невеличкі рожеві кульки. А ще там були жовті зірочки, брунатні палички та дивна на вигляд фіолетова мішанина, що нагадувала локшину. Напої у скляних глечиках мерехтіли, неначе рідке срібло та золото.

— Може, це й золота клітка, — ніби прочитавши думки Оскара, промовив Гумбольдт, закладаючи за комір свіжу крохмальну серветку. — Але кожна клітка повинна мати ключ. А поки ми його не відшукали, слід відпочити й попоїсти. Ану ж бо, покуштуй ось це, рожеве. Можеш бути певен — це надзвичайно смачно!

Оскар усе ще з недовірою поглядав на цю дивовижну їжу. Тільки він поки що не наважувався доторкнутися до неї, в той час коли батько й дочка Рембо, Шарлотта й Еліза слідом за вченим наминали незвичні наїдки, аж за вухами лящало. Навіть Вілма спокійнісінько дзьобала якісь чорненькі кульки, що були насипані для неї на блюдце, і тихо пищала від задоволення.

У животі в Оскара забурчало.

— Ну, гаразд, — пробурмотів він. — Скуштую, мабуть, і я. Тут уже, як мовиться, або пан, або пропав.

Він підійшов до столу й поклав на тарілку кілька рожевих кульок. Потім додав до них трохи фіолетової локшини й налив собі келих сріблястої рідини. Напій мав складний аромат какао й перцевої м’яти. Юнак зробив невеличкий ковток і задоволено облизнувся.

— Непогано!

— Казав же тобі! — промовив Гумбольдт, відправляючи до рота чергову рожеву кульку.

— Що це таке?

— Не знаю, та можу припустити, що це — морепродукти: молюски, водорості, морські черви абощо.

Мужньо подолавши в собі огиду, Оскар знову запитав:

— Як у капітана Немо?

— Де? — Гумбольдт зняв із себе серветку, зіжмакав її й задоволено відкинувся на стільці. — Може, ти трохи розповіси мені про це?

— Ви хіба не читали роман?

Гумбольдт спохмурнів.

— Який саме?

— «Двадцять тисяч льє під водою».

— Друже мій, ну коли б я міг цим займатися? Робота забирає весь мій час, тож мені нема коли читати пригодницьку літературу для підлітків.

— А ви? — Оскар поглянув на решту своїх супутників.

Вони почали знічено підкахикувати. Океанія, подивившись на батька, знизала плечима.

— Дуже шкода, та мені ця книга не трапилася.

— Виходить, ніхто з вас не читав Жуля Верна? Але ж ви, мсьє Рембо, назвали свій підводний апарат «Наутілусом», а, до того ж, ви ще й друг письменника. Вам би, в першу чергу, слід було прочитати цей роман!

Суднобудівник удав, ніби щось шукає в шухляді стола й не чує докору Оскара.

Хлопець обурено сплеснув руками.

— І ти, Шарлотто?

Племінниця вченого дивилася вбік, і Оскар несхвально похитав головою.

— Я, звісно ж, знаю, про що там ідеться, — сказала Шарлотта. — Кожна освічена людина про це знає.

— Безумовно, — вставив Гумбольдт.

— Але це ж зовсім інша справа, —