Примхлива мрія - Agrafena
Швидко повазюкала сухою ганчіркою по дошці і попрямувала до свого місця, по дорозі згадавши всіх святих і безбожних. Хто ж це зіграв зі мною такий жарт? Не інакше як Аполлінарій Герасимович власною персоною! Хто ще міг знати про наші скоростиглі заручини? Ніхто! Значить, це він і написав. Побачу – уб'ю!
Проштовхнулася до вільного місця біля Льольки і впала на лаву.
– Як ти могла нічого мені не сказати? – Швидко зашепотіла Ольга, ображено поглядаючи на мене. – Як ти могла? Подруга називається…
– Гуторіна, – долинуло з кафедри, – я бачу, ви палаєте бажанням поділитися з однокурсниками своїм ставленням до дванадцяти заповідей жінки від Ельзи Скіапареллі?
– Ні, Кириле Петровичу, не палаю! – Підскочила Льолька.
– Тоді, прошу Вас, шановна, слухайте про те, що я розповідаю.
– Я слухаю, – запевнила Льолька, кліпаючи безмежно чесними очима.
– Сподіваюся, що так воно і є, – професор перевів погляд кудись у кінець аудиторії і продовжив: "Вісімдесят відсотків жінок побоюються виділятися і бояться, що скажуть люди, тому..."
Ось і я теж побоювалася привернути до себе увагу, але уникнути цього, все ж таки не змогла.
Що ще проповідувала Ельза Скіапареллі, я вже не чула. Думала про своє, про дівоче.
Як мені тепер поводитися з Павлом, коли нас побачать разом? Я ж сподівалася, що в мене є в запасі ще кілька днів, поки новина про наше заручення не просочиться в маси, і тут бац! Прямо як дубиною по маківці. Навіть не встигла морально підготуватися, щоб вірогідно зіграти ніжні почуття на публіці.
Можливо, ще не всі побачили це чортове оголошення? Не знаю, як і дочекалася закінчення пари. Відразу вилетіла зі свого місця і, не слухаючи підколювань та привітань, помчала на перший поверх.
– Віко, стій, – пролунав ззаду голос Льольки. – Мене почекай!
Я на мить пригальмувала, а далі ми з Гуторіною неслися вже разом.
– Дівчата! – суворо окликнула нас замдекана. – Припиніть бігати, ви ж не підлітки. А, Перова? – оцінювально оглянула вона мене. – Вітаю з заручинами! Але пересуватися в стінах університету все-таки необхідно спокійно.
Замдеканша повернулася до нас спиною і пройшла у своїх справах. А я глухо застогнала. І справді, поспішати нікуди, всі вже знають. Підхопила Льольку під руку і спокійно й повільно, ходою "від стегна" ми попрямували до дошки оголошень.
Пари сьогодні тяглися нескінченно. Не знаю, як я пережила цей день. Нескінченні жарти, привітання, та злісні погляди обдурених у найпалкіших своїх сподіваннях, дівчат. Нарешті, заняття добігли кінця. Ми з Гуторіною поклали свої конспекти в сумки і, не звертаючи ні на кого уваги, рушили на вихід.
Вже спускалися сходами з ґанку, коли Льолька помахала комусь рукою, і я вмить згадала, що їхати мені сьогодні немає на чому. Чому ж так не щастить? І до подружки не напросишся, вона зараз машиною не їздить. Мишко, її хлопець, махнув у відповідь рукою і зняв із багажника мотоцикла запасний шолом для Ольги. Гуторіна поцілувала мене на прощання в щоку і, радісно посміхаючись, побігла до свого коханого.
Поки я, стоячи на майданчику біля ґанку, сумно проводжала її поглядом, з університетської стоянки викотила знайома срібляста Феррарі. Зупинилася метрів за десять від мене, і з неї вислизнув Аполлінарій.
– Кохана! – крикнув мені голосно. Якщо хтось ще був і не в курсі наших з ним стосунків, то цей його урочистий вихід одразу розставив усі крапки над «i» – Ти скоро? Я чекаю на тебе…
Зла як фурія, я за пару секунд здолала відстань до сріблястого дива і хлопця, що посміхається поруч з ним.
– Ти що твориш? – Зашипіла я. Лють у мені плескалася подібно до шторму на морі. Ще трохи і від злості мені просто знесе дах.
– Що ти маєш на увазі? – безтурботно поцікавився бабуїн у людській подобі. – Що дивного в тому, що я хочу провести час зі своєю коханою дівчиною, нехай навіть це буде лише дорога додому?
– Звідки ти знаєш, що в мене немає машини? – сердито процідила я. – Це ти її зіпсував?
– Мала, – продовжував посміхатися Пашка, – ну як ти могла подумати таке? Урочисто присягаюся, що не псував твою машину. Слово скаута.
– І оголошення ти також не писав? – скептично поцікавилась я.
– Не писав, – запевнив він, невинно блискаючи блакитними очима. – Віка, на нас зараз дивляться майже всі хлопці з нашого факультету. Посміхнися мені зараз же, або вони подумають, що у нас з тобою перша серйозна суперечка.
Я вишкірилася так, що мені навіть скажений собака позаздрив би, якби зараз побачив. Тільки абсолютно сліпий міг сприйняти це за посмішку. Пашка насупився:
– Напевно, все ж таки не потрібно посмішки.
Ось із цим я точно погодилася і відразу ж стиснула губи.
Павло невловимим рухом обхопив мене руками за плечі і, притягнувши до себе, доторкнувся своїми губами до моїх.
– О! – Почулося з боку, де стояла група хлопців. – Пашко, ти – мужик!
Мурахи враз метнулися від шиї вниз по спині. Це, майже забуте почуття покірності, бажання цілувати його і робити все, що він тільки захоче… Подібне я відчувала лише одного разу.
Не встигла я відштовхнути нахабу, як він сам швидко відсторонився від мене, з шумом переводячи подих. Його очі затуманилися. Так само як тоді…
– Не торкайся до мене, – тихо рикнула я, – відпусти зараз же!
– Дідько, – прошепотів Пашка і відпустив мої плечі. Пальці його рук швидко стискалися в кулаки та розтискалися. – От же дідько! Вікторія, швидко сідай у машину, будь ласка.
Красін відчинив мені дверцята, і я ковзнула на заднє сидіння. Дверцята за мною голосно зачинилися. Блондин швидко вмостився на місце водія, і машина плавно вирулила на дорогу.
Я причаїлася як мишка і тільки поглядала в дзеркальце над лобовим склом, де відбивалися зосереджено примружені Павлові очі.
– Пробач… – сказав він, коли помітив мій погляд у дзеркалі.
