Примхлива мрія - Agrafena

Я навіть акціями нашої компанії не володію. Мій батько обіцяв, що коли я наберуся мудрості та розсудливості, тоді віддасть мені половину своєї частки. А зараз я і так отримую все, що моєму серцю завгодно.

– У чому тут підступ? Просто так, ти ніколи б мені цього не запропонував.

– Я не просто так пропоную, а як своїй майбутній дружині.

– Не віриться в таку благодійність, – кинула на нього підозрілий погляд. – Якщо що, ти ж мене сам потім по судах затягаєш. А мене не дуже приваблюють розваги у вигляді відвідування судових засідань.

– Добре, – напрочуд швидко погодився з моїми доводами Аполлінарій.

Сподівалася, що він буде вмовляти мене, але він запропонував іншу ідею.

– Не хочеш акції, як знаєш. Тоді пропоную тобі власну майстерню для твоїх моделей,

А це вже цікаво.

– Герасим Корнійович…

– Батько проти не буде. Погоджуйся, мила, цей шлюб буде вигідний нам обом.

– Ну… – я все ще вагалася. – А раптом я полюблю когось до того, як закінчиться обумовлений тобою рік?

Блондин трохи поміркував. Я, затамувавши подих, чекала на його відповідь. Не думаю, що така палка любов мене наздожене, що прямо терміново треба все кидати й бігти до коханого. Тим більше останні мої романтичні пригоди закінчилися повним провалом, але все ж таки…

– Я прошу тебе почекати, поки термін не закінчиться.

Швидко перебрала в голові всі «за» та «проти». «За» – виявлялося набагато більше, ніж «проти».

Зрештою, чим я ризикую? Поживу рік на правах заміжньої пані, а потім розбіжимося.

Простягла свою руку чоловікові, який так і стояв перед моїм кріслом, чекаючи на рішення.

Незрозумілий вираз майнув у його очах, коли він швидко схопив мене за руку й надів мені на палець обручку, що сяйнула в сонячному промені (який як на замовлення зазирнув у вікно й одразу ж знову сховався за хмаринку). Ніби символізуючи наші заручини, між нашими пальцями раптово проскочила іскра. Чорт забирай, статична електрика!

– Ох! – Я висмикнула руку й насупилась. – Ти що, під напругою? Струмом б’єшся.

Губи Павла здригнулися в саркастичній посмішці:

– Ти навіть не уявляєш, під якою!

Коли блондин повернувся на диван, я піднесла руку до очей і уважно розглянула каблучку. Щось мене насторожило. Достеменно це був справжній діамант. Звісно, я не експерт, але не думаю, що Аполлінарій подарував би мені підробку.

– Щось не так? – напрочуд спокійним голосом запитав мій тепер уже справжній наречений.

Проте очі його спокійними не були. Він стурбовано дивився на мене, навіть злегка примружився. Він, ніби чекав, що я задам питання, на яке він зараз не знає відповіді.

– Не розумію, – простягла я невпевнено і знову кинула швидкий погляд на прикрасу на моєму пальці. Ніби десь глибоко в камені спалахнув справжній живий вогник. Навіть нахилилася щоби роздивитися. Мабуть, привиділося. Ймовірно, якась грань камінчика віддзеркалила, хоч світло на нього тепер і не падає.

– Тоді, може, скріпимо заручини поцілунком? – полегшено видихнув Павло.

– Ага, зараз, – відповіла я глузливо. – Прямо палаю від нетерпіння.

– Твій ентузіазм просто вражає, – несхвально похитав головою Аполлінарій. – Невже, тебе справді нудить від того, що ти поруч зі мною?

Кров від збентеження прилила до мого обличчя. Тато ж сказав, що Красін скоро буде тут. Я просто не думала, що наречений піде одразу в кабінет. Але слова, як горобці, раз впустив – і вже не зловиш. Тож не буду знову зайвий раз ганьбитися і виключу цю тему з розмови.

Я незалежно підняла підборіддя і заговорила до нього з викликом:

– Послухай, Павле, у мене є одна умова. Ніколи не вказуй мені, що одягати. Тільки тоді ми зможемо витримати під одним дахом цілий рік. Я не одягатиму джинси на важливі заходи, тож за це не хвилюйся.

– Згоден. У мене теж є умова: ніхто не повинен знати про те, що наш шлюб фіктивний. Усі повинні думати, що в нас справжнє кохання і  у сім’ї повне порозуміння. Тож можеш звертатися до мене – «любий».

– Але, тато… – заперечила моргнувши очима. – Він же знає, що любові між нами не існує.

– Валерій Дмитрович думатиме так, як ти його переконаєш. Розкажи йому, що раніше гнівалася на мене, через серйозну сварку між нами.

– А твої батьки?

– Мої тим більше нічого не повинні запідозрити. Я сказав мамі, що зовсім втратив із тобою спокій. Тож вона лише порадіє за нас.

– Втратив спокій? – Я недовірливо посміхнулася, встала, підійшла до дзеркала й оглянула себе. Я була вище середнього зросту, з двоколірним волоссям (світлішим зверху й темнішим на кінцях) і майже круглим обличчям. Очі були сірі, з ледь золотистим відблиском. Не буду вихвалятися, але очі у мене красиві. Багато людей мені про це говорили.

Я завжди вважала, що я в міру струнка, в міру вродлива, в міру товариська, в міру всього. Чи можливо бути несамовито закоханим у таку дівчину?

– Вона повірила? – цікавлюся, прискіпливо розглядаючи своє відображення.

– Іноді, я можу бути дуже переконливим, – незворушно повідомив наречений.

Я повернулася до нього і підтвердила:

– Що правда, то правда. 

Обличчя Аполлінарія прикрасила надзвичайно мила усмішка. Було б цікаво дізнатися, чому він виглядає таким щасливим.

Адже після того випадку, коли назвала його жабою, я взагалі намагалася з ним не спілкуватися. Але він усе одно зробив кілька спроб зблизитись. Можливо, не хотів конфронтації, адже наші сім’ї вже кілька років перебувають у дружніх стосунках. Проте, коли я давала відсіч, він покірно відступав.

А тепер, як грім серед ясного неба, зробив мені пропозицію. Чого він насправді хоче? Чи, справді, його батько наполягав на цьому? Можливо, як і мій тато, він боявся, що його син приведе в дім любительку легкого життя чиїмось коштом.

– Вікторіє, ти чула, що я сказав?

– Вибач, замислилась. Мені дуже шкода.

Зустрілася зі звинувачувальним поглядом юнака, який стояв, простягнувши до мене руку.