Примхлива мрія - Agrafena

З того часу я намагалася ніколи не залишатися з Павлом наодинці. Коли ми випадково опинялися в одній компанії, він намагався налагодити бодай дружні стосунки, але я стояла на своєму. Я сама для себе вирішила, що краще його ненавидіти за те, що він спробував зробити, ніж стати подібною всім тим дівицям, які вервечкою бігають за ним. 

Але в цьому випадку, звичайно, саме він має рацію. Я дійсно дала згоду на заручини та шлюб. Він не змусив мене, просто переконав. І не його вина, що мій татусь підтримав цю ідею обома руками. Я могла б і далі відстоювати свої погляди і врешті-решт наполягти на своєму. 

Зрештою, мій батько ніколи б не гнівався на мене до кінця свого життя, і колись та пробачив би мені. Тато хоче, щоб я отримала вищу освіту, отже я все одно отримала би її. Хоча, можливо, трохи пізніше.

Імовірно, зараз я несправедлива до свого нареченого.

– Павле, – опустивши очі в підлогу, вимовила я, – пробач мені, будь ласка. Я постараюсь більше тебе не ображати. 

Блондин уважно поглянув на мене, потім злегка посміхнувся

– Прийнято, – він підійшов до мене, трохи схилив голову. – Мир?

– Мир, – тяжко зітхнувши, погодилася я. 

– Гаразд, – він щиро посміхнувся і легенько постукав пальцем по своїй щоці. Як завжди у своєму репертуарі! Ну, добре. Не зів'яну, якщо цьомну його. 

Обняла його за плечі і ледь торкнулася губами щоки, з приємним запахом лосьйону. Я вже хотіла відсторонилася, але він стояв і продовжував дивитись на мене. 

– Віко, цікаво, що це було? – скептично підняв він брову.

– Я тебе поцілувала, – здивовано підвела на Павла очі, – начебто…

– Та невже? Серйозно? Ти навіть сама в цьому не впевнена, чи не так? – глузливо спитав блондин. – Що тоді про мене говорити? Я навіть не відчув твого дотику?

– Брешеш ти все! – насупилась я. – Як можна не відчути поцілунку?

– То це таки поцілунок був? – продовжував жартувати Красін. – Йди сюди.

Він обійняв мене однією рукою за плечі, обережно притиснув до себе, а потім зазирнув мені у вічі:

– Дозволиш? 

Я лише мовчки знизала плечима. Хлопець злегка доторкнувся до мого обличчя рукою і я, мимоволі, трохи відсунулася. Не зводячи з мене очей, він похитав головою:

– Не тікай, я тебе не скривджу, – його пальці знову потяглися до моєї щоки і, ледве торкаючись, погладили. 

Потім він кінчиками пальців обвів контур моїх губ. Рука, що тримала мене за плече, ковзнула вгору і зарилась в моє волосся.

Я затамувала подих, коли Паша нахилився вперед. На мій подив, він лише торкнувся щокою моєї щоки, потім злегка повернув голову, його губи ковзнули до краю моїх щільно стиснутих губ, але не торкнулися їх.

Моє серце почало калатати. Що зі мною не так? Наречений ще навіть не поцілував мене, а я вже збудилася?

Теплі чоловічі губи ковзнули вище і тепер по-справжньому ніжно притиснулися до моєї щоки. 

Я напружилася, і він одразу ж мене відпустив.

– Ну, якось так, – видихнув він. Здавалося, ніби весь час чекав, що я його зупиню. – То що, йдемо? 

– Ходімо, – не стала я сперечатися. Який сенс тепер опиратися? Я ж погодилася.

Але коли ми з Аполлінарієм піднімалися сходами, що вели до величезних різьблених дверей РАГСу, я вже не була такою впевненою, тому йшла все повільніше і повільніше поки ми зовсім не зупинилися. 

– Та що ж таке? – пробурмотів Павло. – Віко, заспокойся нарешті. Я веду тебе не на розстріл, а лише заяву подати. Чому ти так боїшся?

– Не боюся я нічого, – невдоволено сказала я. – Просто…

– Ну, не боїшся, а побоюєшся, – пом'якшив формулювання Павло. – Може, ти думаєш, що я тебе замикатиму, чи ображатиму?

Про це я й не переживала. Чомусь була переконана, що він ніколи не підніме руку на жінку. Навпаки, я хвилювалася про те, як би мені самій не захотілося зробити наш тимчасовий шлюб справжнім. І якщо в одну прекрасну мить це станеться, мені відразу доведеться покинути його будинок і більше ніколи туди не повертатися. Бо я не хочу втратити себе.

– А ти замикатимеш? – Підняла на нього зацікавлений погляд. – Судячи з того, як ти намагаєшся затягнути мене під вінець, для чогось тобі це дуже потрібно. Можливо, врешті-решт дійдеш і до того, що зачиняти почнеш.

– Наречена, – насупився Красін, – ти знову мене образити намагаєшся?

– У жодному разі, – відхрестилася я, – просто припущення будую.

– Не потрібно жодних припущень. Ти ж не будівельник, так і не намагайся нічого будувати. Ну то що, ти йдеш?

Парубок упевнено подав мені руку. 

– Та йду, йду! Куди я подінуся з підводного човна, – пробурмотіла я.

Заяву ми таки подали. Коли спустилися з високого ґанку РАГСу і підійшли до сріблястої красуні-машини Павла, я зрозуміла, що мені ще рано на лекції. Все необхідне я захопила з собою, а тепер розмірковувала, як витратити вільний час.

– Віка, про що замислилась? – відірвав мене від роздумів наречений.

– Та ось не знаю, чим зайнятися, – нерішуче оглядаючись, сказала я, – у кафешку сходити, чи що?

– Можливо, кави поп'ємо у нас? – Пашка промовив це так буденно, ніби це звичайне діло, мені в нього вдома каву пити.

Я здивовано підняла брову.

– Та припини, – невдоволено насупився блондин. – Все одно не сьогодні, то завтра тобі доведеться зустрітися з моїми батьками. То чому не тепер? Заодно і каву вип'ємо?

А й справді, чому не зараз?

– Ну, ходімо, – нерішуче погодилася я. – Кава, то кава.

Десять хвилин по тому, ми вже паркувалися біля будинку Красіних. Цей двоповерховий гігант ніколи мені не подобався. Одне добре – величезні вікна. Напевно, огляд з них чудовий, особливо з другого поверху. Проте, саме планування – це кошмар: якась громіздка каракатиця з приліпленими ні до села, ні до міста потворними вежами. 

Але, одруження у нас тимчасове, якось витримаю рік у цій «пишності».

На високий ґанок, відчинивши двері на всю ширину, вискочила Анастасія Миколаївна, мама Пашки, і кинулась по доріжці з блакитної плитки до воріт. Ми саме проходили через них.