Стрі-чен-ня - Володимир Худенко
Кілька голосів викрикували:
— Вийди, вийди, Іваночку,
Заспівай нам весняночку,
Зимували — не співали,
Весни дожидали.
Там, удалині між заростей мелькали вогники якихось далеких сіл.
— Йдімте туди, люди добрі! — пожвавився одразу дяк. — Переночуємо та й підкріпимось разом у селах.
— Е ні, — мовив я, — які се, люди добрі, такі села, що опівночі веснянок співають, та вогнями світити в глупу ніч яке село буде? Ніч не для православних християн. Ніч для нечистої сили, — зиркнув я скоса на дяка.
Той проскрипів зубами злісно, але все ж замовк.
Побрели далі.
Пішки побрели, бо решту возів кинули ще другого дня подорожі, а коней хто мав — вели за вуздечки.
Тут дяк став відвертати людей, казав, що до його монастиря, як і до Ніжина, там дорога.
Я суперечив, і врешті вихопив шаблю.
— За що грозиш добрій людині? Церковнику? — спитала мене Мотрона.
— Не церковник він! — сичав я.
— Як так, аж хрест носить?
— До дідька хрест його!
— Не святотатствуй, раб божий, — шкірився дяк.
— Дітей хоч полиште мені! — хапався я хоч за якусь соломинку. — Їм ще рано помирать. Вони ще мало прожили.
— А чого це ти, шановний, розходився? — підступав до мене дячок. — Чую я за тобою недобре! Чую за тобою гріх. Де ти ходив другої ночі? Розкажи людям.
— Справді, справді! — загукали інші подорожні.
— Вартував! — ошкірився я.
— А мерців за чим прикликав? — усміхнувся дяк…
— Я їх не прикликав! — просичав я.
— Яких мерців? — спитала Мотрона.
— Яких таких мерців? — спитали інші.
— Тих, що першої ночі вмерли, — усміхався далі дяк.
Я мовчав.
— Він чаклун! Чаклун! — крикнув хтось, а інші одсахнулись вже д’ мене і закивали головами.
— Та чиніть як хочете! — махнув рукою я. — Не ’ддасте дітей?
— Як ми тобі, нечистий, дітей оддамо?! — зойкнула Мотрона. — Та це ти, виходить, у всьому винен! Ти навмисне нас сюди завів.
— Котіться під три чорти! — злісно вивів я і скочив на коня. Ляснув і погнав його прямо через хащі.
Мені все вчувався позаду лукавий сміх дяка-болотника.
А тих людей я більше ніколи не бачив.
Вони пішли, як гість у мертвецький великдень, пішли з мого життя назавжди і більш не повернуться.
Пішли у свій нечистий покинутий монастир з дяком-демоном.
А я так не озирався, не озирався на ліс, на болото, на прожите і все гнав коня.
Ранком я врешті доскакав до битого шляху і, як пророкував дух-польовик, там і заснув на обочині.
А прокинувся, так наче й геть забув усе те.
Погнав коня в бік хуторів.
І лише пізніше згадував лиця тих людей, коли чув бува од кого оповідку про моторошного дяка, що потопив з дюжину чоловік у драговині
ІІІ. Наталя
Я прибув у потрібний мені хутір десь уже по обіді.
Перші ж зустрічні мені хуторяни, що набирали води коло кринички-журавля, підтвердили мені, що я не помилився — така дівчина тут справді живе, але ніхто до цього часу не знав, що Безрідна — то її прізвище. Думали, то обзивають так, бо в неї ж і справді роду нема, ні одної рідної душі в світі.
Я завірив затим їх, що насправді хоч одна рідна душа в неї в цьому світі все ж є, і це я — її рідний дядько.
І правильно зробив — я ж і надалі думав усім так брехати.
Хе, хе!
Затим я попрямував вуличкою, на яку мені вказали, і скоро спинився, бо почув коло однієї з господ голосну мову.
Там лаялись.
Я спішився і підійшов ближче до тину.
За розлогими вишеньками під ним мене не мало бути добре видно з двора.
На подвір’ї коло ганку старої скособоченої хати було людно.
Там стояла старенька жіночка з повним фартухом якогось цибулиння, скорботно похиливши голову; над нею, наче крук, нависав огрядний статечний чоловік у дорогій свиті і шапці з червоною китицею. Навкруг них стояло четверо козаків і двійко малих дівчат.
З сусідніх дворів повисовувались люди, їм було вельми цікаво спостерігати за лайкою.
А далі я почув таке, що вже остаточно запевнило мене у правильності вибору двору.
— Та що ж я? — причитала жіночка. — Що ж я з нею, пане сотник, вдію? Як у неї така вдача, нічого ж я з нею не вдію. Вона ж і добра дитина, а отож збреде в голову…
— Не хочу я нічого чути, пані Христю! — кричав той, що, либонь, був сотник. — Та що ж це мені на старість літ…
— А хіба ж ви старий?
— Не перебивайте! Що ж це мені за напасть така — того літа клуня згоріла…
— Та то ж не вона підпалила. Вона ж і не підходила.
— А їй і підходить не треба! Їй глянуть тільки — і все! Господь сохрани! Я такого чортеняти ще в житті не стрічав! Ну ти подумай, сеї ночі з вечорниць ішла молодь, так як повз мене проходили, ваша візьмись та й каменюкою мені в шибку! У моєї жінки так ледь серце не стало! А вона ги-ги та й далі. Ну хіба можна таке пережить? Я вже скоро її стараннями сам з хутору збреду.
— Не їдьте, Петре Самойловичу! Як же ж ми без вас?
— А що мені робить, як ваша дитина взялася мене зо світу звести? Аж і зведе, пані Христю! Зведе ж, як взялася, ви її знаєте.
Я чогось раптом подумав, що звідкись знаю того сотника.
Не міг, правда, згадати, звідки, а так і мова, і статура, і рухи — щось у ньому було до болю знайоме мені.
— Чуєте? — розходився далі старшина до жінки. — Я її, пані Христю, боюсь! Чесне слово! Ні татар, ні ляхів, ні москалів, — за своє життя стільки перебачив лютих ворогів, — не боявся, а тут, хоч вірте, хоч ні — боюсь! Як огня боюсь! Де се вона, до речі, зараз? — справді якось боязко озирнувся старшина.
— Та десь по воду пішла, і досі щось нема…
— Так от послухайте, пані Христю, ви як хочете, а я вашу малу…Я…
— Пане Черниш! — закричав я і кинувся до двору, бо таки згадав того сотника. — Якого чорта розійшлися, пане Черниш? Ви на мою небогу дуже бочки не котіть, а то…
Старшина повернувся і закляк на місці.
— Хведько? Козак Хведько?
— Курінний!
— От вражий син! Хведько! — заволав мій колишній отаман і кинувся мене обіймати.
У нього навіть проступили на очах сльози.
