Борва мечів - Джордж Мартін
— Гендрі, — тихо і схвильовано покликала Ар’я. — Вони мають човна. Ми можемо решту шляху до Водоплину подолати річкою. Так має бути швидше, ніж верхи.
У очах Гендрі відбився сумнів.
— А чи ти колись правила човном?
— Що такого? Ставиш вітрило, — відказала Ар’я, — і тебе вітер штовхає.
— А якщо вітер не в той бік, який треба?
— Тоді є весла.
— Веслувати проти течії? — скривився Гендрі. — Ото швидко вийде. А якщо човен перевернеться, і ми впадемо у воду? Та й не наш це човен, а корчмарський.
«Ми могли б його захопити.» Ар’я вкусила губу і нічого не сказала. Вони злізли з коней перед стайнею. Інших коней видно не було, але Ар’я помітила у багатьох стійлах свіжий гній.
— Комусь треба лишитися стерегти коней, — сторожко мовила вона.
Том почув її та відповів:
— Не треба, Куріпко. Ходімо їсти. Коней ніхто не вкраде.
— Я постережу, — відповів Гендрі, не зважаючи на співця. — Прийдеш замінити, коли попоїси.
Ар’я кивнула і рушила слідом за Мантуликом та Лимом. Меч її лишався у піхвах на спині, та вона тримала руку на руків’ї кинджала, вкраденого в Руза Болтона — раптом їй не сподобається те, що вона побачить усередині.
Фарбована вивіска над дверми зображувала якогось старого короля на колінах. Усередині виявилася спільна трапезна, де дуже висока і негарна жінка з вузлуватим підборіддям стояла, руки в боки, і незадоволено витріщалася на гостей.
— Що ти там стовбичиш, хлопчисько? — визвірилася вона. — Чи то пак, дівчисько? Хай ти там хто, не затуляй двері. Або туди, або сюди, мені байдуже. Гей, Лиме, що я тобі казала про підлогу? Ти ж весь забрьоханий!
— Ми качку встрелили.
Лим простяг її вперед, наче прапор миру на перемовинах, і жінка хутко вирвала здобич з його руки.
— Тобто Анжей встрелив, знаю я вас. Ану знімай чоботи, сказано тобі! Ти глухий чи дурний?
Вона відвернулася від гостей і загорлала:
— Гей, чоловіче! Ходи сюди, хлопці повернулися. Чоловіче!
Сходами з льоху з’явився чоловік у заплямованому фартусі, щось буркочучи собі під ніс. Він був на голову нижчий за жінку, мав обвисле обличчя і зморшкувату жовту шкіру з віспинами.
— Та йду вже, жінко, годі ревти, як корова. Що таке?
— Повісь оце, — пхнула жінка йому до рук качку.
Анжей посовав ногами по підлозі.
— Ми теє, Шарно… сподівалися її з’їсти. З лимонами. Якщо в тебе є.
— Лимони? Де це я тобі наберуся лимонів? Ти вирішив, що тобі тут Дорн, рябий телепню? То піди знайди лимонний гай і насмикай барило, а до них ще маслин та гранатів. — Вона грізно насварилася пальцем. — Я б її спекла хоч і зі шматком Лимового сіряка, та спершу вона має повисіти кілька днів. Або їжте кроля, або сидіть голодні. Найшвидше буде спекти його на рожні, якщо ви вже з голоду пухнете. Та коли зачекаєте, я вам потушкую в пиві з цибулею.
Ар’ї від згадки про кроля потекла слина.
— Ми не маємо грошей, але принесли моркви й капусти. Можемо помінятися.
— Та невже? І де ж вони?
— Мантулику, неси капусту, — звеліла Ар’я.
Мантулик виконав доручення, хоча й підбирався до жінки так сторожко, наче то була не вона, а Рорж, Гризло або Варго Хап. Жінка пильно роздивилася городину, а хлопця — ще пильніше.
— Про які це вона мантули казала? Маєте ще харч до столу?
— Та ні, це я. Звуть мене так, Мантуликом. А її… а вона… Куріпка.
— Оце вже ні, не під моїм дахом. Тут, у корчмі, людей і страви кличуть різними іменами, щоб, боги збавте, не сплутати. Гей, чоловіче!
Чоловік вийшов був назовні, але на крик похапцем повернувся.
— Качку я повісив. Чого тобі ще, жінко?
— Помий оце, — наказала вона, тицяючи йому капусту й моркву. — А ви решта, сідайте, поки я кроля готуватиму. Хлопець зараз подасть питва.
Вона глянула на Ар’ю та Мантулика поверх свого довгого носа і кисло проказала:
— Не маю звички напувати дітей пивом. Але сидр увесь вийшов, корів подоїти немає, а річкова вода смердить війною — мерці спливають донизу течією. Якщо подам кухоль рідкої юшки з мертвими мухами, то питимете?
— Арік питиме, — відказав Мантулик. — Тобто Куріпка.
— Лим теж не проти, — лукаво всміхнувся Анжей.
— Ти мені про Лима краще мовчи, — буркнула на нього Шарна. — Гаразд, усім пива.
І заспішила до кухні.
Анжей та Том Семиструнний влаштувалися за столом коло комина, а Лим тим часом вішав великого жовтого кобеняка на кілочок у стіні. Мантулик важко гепнувся на лаву при столі коло дверей, і Ар’я підсунулася до нього.
Том зняв з плеча цимбали і заспівав, перебираючи струни у лад до слів:
— У лісі в корчмі жила собі баба… Жона корчмаря, бридка, наче жаба…
— Ану стули пельку, бо дідька побачиш, а не кроля! — попередив Лим. — Наче ти господиню тутешню не знаєш.
Ар’я нахилилася до Мантулика.
— Чи вмієш ти правити човном? — спитала вона.
Але не встиг той відповісти, як із кухлями пива у руках з’явився кремезний хлопець років п’ятнадцяти чи шістнадцяти. Мантулик шанобливо узяв кухля, зробив ковток і всміхнувся так широко, як Ар’я ще не бачила.
— Пиво, — прошепотів він, — ще й до кролика.
— То вип’ємо за його милість! — весело гукнув Анжей-Сайдакер, здіймаючи кухоль у здравиці. — Хай береже короля Седмиця!
— Увесь тузінь королів, чи скільки їх там, — пробурмотів Лим Лимонний Сіряк, перехилив кухля і витер піну з рота тилом долоні.
Чоловік забіг до корчми крізь передні двері з повним фартухом вимитої городини.
— Там у стайні якісь нові коні, — оголосив він, наче ніхто цього не знав.
— Еге ж, — відказав Том, відкладаючи цимбали, — і далеко кращі за тих, що ти віддав.
Чоловік вивалив городину на стіл і буркнув роздратовано:
— Я їх не віддав. Я їх продав
