Борва мечів - Джордж Мартін
Замість відповіді Ар’я сягнула за плече по руків’я меча, та не встигла ще й наполовину висмикнути його з піхв, як Лим схопив її за руку.
— Годі вже цих дурниць!
І скрутив їй руку так, що вона розтулила долоню. Пальці його були тверді від мозолів і жахливо сильні. «Знову!» — подумала Ар’я. — «Знову, як у тому селі — з Кізвиком, Рафом і Горою-на-Коні.» Тепер вони віднімуть в неї меча і знову зроблять мишею. Вільною рукою вона вхопила кухоль і щосили вдарила Лимові просто у обличчя. Пиво вихлюпнулося через край і залило йому очі, ніс зламався з моторошним хрускотом. Обличчям потекла кров, вояк заревів і схопився за нього руками. Ар’я відчула, що вільна.
— Тікаймо! — заверещала вона і зірвалася з місця.
Але Лим негайно кинувся за нею, роблячи довжелезними ногами кроки, втричі довші за її. Вона крутилася, пручалася, хвицяла ногами, та він просто підсмикнув її угору, наче ляльку, і тримав там, спливаючи кров’ю з носа.
— Припини, дурепо мала! — загорлав він, теліпаючи її туди-сюди. — Негайно припини!
Гендрі рушив був їй на поміч, але Том Семиструнний став перед ним із кинджалом у руці.
Та тікати вже однак було пізно. Ар’я почула надворі коней і людські голоси, а тоді до відчинених дверей пропхався якийсь чоловік — тирошієць, ще більший за Лима, з великою цупкою бородою, майже сивою, але на кінцях довгих волосин — яскраво-зеленою. За ним двійко арбалетників вели між собою пораненого. З кожною миттю люду в корчмі прибувало.
Ар’я досі ще не бачила таких обірваних та занедбаних сіромах. Утім, сіромахи мали при собі вельми справні й зовсім не занедбані сокири, мечі та луки. Один чи двоє кинули на неї цікаві погляди, коли заходили до дверей, але жоден не мовив ані слова. Одноокий чолов’яга у іржавому шоломці понюхав повітря і задоволено вишкірився, а тим часом лучник зі стріхою цупкого солом’яного волосся голосно завимагав пива. За ними увійшов списник у шоломі з левовою головою, якийсь кульгавий старий, тоді браавоський сердюк, а тоді…
— Гарвін? — прошепотіла Ар’я.
«Це він!» Під бородою та плутаниною нечесаного волосся вона упізнала Гуленового сина, який колись водив її конячку двором, допомагав нападати на опудало разом із Джоном та Роббом, а у дні свят не знав міри у питві за столом. Тепер він виглядав сухішим, кощавішим, гартованішим. У Зимосічі він не носив бороди, але помилитися було годі — то був стражник її батька.
— Гарвіне! — Вона спробувала викрутитися з залізних рук Лима і кинутися уперед. — Це ж я! — заверещала вона. — Гарвіне, це я, хіба ти не впізнаєш? Та подивися ж на мене!
Слідом накотили сльози, і вона зарюмсала, як мала дитина — точнісінько як дурненька маленька дівчинка.
— Гарвіне, це ж я, це я!
Гарвінові очі перебігли від її обличчя до оббілованого чоловіка на жупанчику.
— Як ти мене знаєш? — запитав він, підозріливо спохмурнівши. — На тобі значок обідранця Болтонів… ти хто такий? Відки я маю знати хлопчиська зі служби князя-п’явки?
Довгу мить вона не знала, що відповісти — адже тепер мала так багато імен. Чи не наснилося їй часом те старе життя Ар’ї Старк?
— Я дівчинка! — писнула вона. — Я була чашницею при князі Болтоні, але він схотів лишити мене цапові, і я втекла разом із Гендрі та Мантуликом. Ти мусиш мене упізнати! Адже це ти водив моє лоша, коли я була маленька!
Його очі вирячилися на пів-обличчя.
— Ласка божа, — придушено простогнав він. — Ар’я-Підніжка? Лиме, ану мерщій пусти її!
— Вона мені носа зламала! — Лим жбурнув її на підлогу, наче лантух. — Та хто вона у сім дідьків така?
— Дочка Правиці. — Гарвін став перед нею на коліно. — Ар’я Старк. З роду володарів зимосіцьких.
Кетлін II
«Робб» — зрозуміла вона тієї ж миті, коли псярні вибухнули гавкотом.
Її син повернувся до Водоплину, а з ним і Сірий Вітер. Лише запах великого сірого лютововка міг довести хортів до такої скаженої люті. «Він прийде до мене» — вірила Кетлін. Едмур більше не повернувся після своїх перших відвідин — брат проводив дні з Марком Дударем та Патреком Малістером, слухав пісні Римунда Римоспівця про битву при Камінному Млині. «Але Робб — не Едмур. Робб захоче мене побачити.»
Дощ лупив уже кілька днів; його холодні сірі запони за вікном добре пасували до настрою Кетлін. Батько її слабшав з кожним днем, марив уві сні, а коли прокидався, то бурмотів «Рута» і благав його пробачити. Едмур сестри цурався, а пан Десмонд Грел досі не випускав її нікуди ходити замком, хоча власна суворість його, схоже, соромила. Трохи розвіяла її розпач лише поява пана Робіна Ригера та його стражників — промоклих до кісток, виснажених пішим походом назад до замку. Крулеріз якось примудрився потопити їхню галеру і втекти — цю таємницю видав їй маестер Виман. Кетлін спиталася, чи не можна їй самій побалакати з паном Ригером, але отримала відмову.
В замку чинилися й інші негаразди. У день повернення її брата, за кілька годин по їхній суперечці, вона почула сердиті голоси з двору внизу. Видершись на дах, Кетлін побачила купки вояків, що стікалися з усього замку до головної брами. Зі стайні виводили засідланих коней у поводі, хтось щось галасував, хоча Кетлін була надто далеко, щоб розібрати слова. Один із білих прапорів Робба впав на землю; якийсь лицар розвернув коня і потоптав лютововка, хутко прямуючи до брами. Декілька інших зробили те саме. «Вони ж билися разом з Едмуром коло бродів» — подумала Кетлін. — «Чого вони так розлютилися? Невже мій брат завдав їм якоїсь образи?» Вона начебто упізнала пана Первина Фрея, що їздив з нею до Лихомостя, Штормоламу і назад, а ще його зведеного брата-байстрюка Мартина Водограя. Втім, з висоти сказати напевне було важко. Близько сорока людей виїхали з замкової брами, а чому й навіщо — вона не відала.
Вершники не повернулися, і маестер Виман навіть не сказав їй, хто вони були, куди поїхали і чому так сердилися.
— Я тут, щоб доглядати вашого батька, і лише для цього, мосьпані, — мовив маестер. — Ваш брат скоро сяде князем на Водоплині, тоді й розповість
