Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Торія тільки брови звела й нічого не сказала у відповідь.
Найменше їй хотілося стати свідком страти, що готувалася на площі. Наглухо зачинивши вікна, вона, як крізь вату, чула й гомін схвильованої юрби, і гуркіт барабанів. Якоїсь миті їй страшенно захотілося довідатися, де зараз Солль, вона насилу поборола в собі бажання навідатися у флігель.
Минуло кілька хвилин, Торію терзало передчуття, вона ходила з кутка в куток, потім, закусивши губу, із гуркотом відчинила віконницю.
Наче живим рухомим килимом, площа була вкрита людьми, і Торія не сумнівалася більше, що десь у строкатій гущі загубився й Солль. Внутрішньо здригнувшись, вона подивилася на ешафот — цієї самої хвилини там блиснуло опадаюче лезо.
Юрба ойкнула, як одна людина, і набрала повітря у свої численні груди, збираючись вибухнути ревом. Але її випередив один-єдиний людський голос, надривний, сповнений болю, голос цей змінений був до невпізнанності, та Торія упізнала його, впізнала і вжахнулася.
«Давно це у вас, Соллю?» — «Я над цим не владен».
Перед її очима вже миготіли щаблі витих сходів. Сама не знаючи навіщо, вона бігла до виходу, а у вухах її дзвеніло й повторювалося втомлене: «Я над цим не владен… Не владен… Не владен…»
Над площею запалахкотів феєрверк — офіційне святкування Дня Великорадіння розпочалося.
Споночіло, але вулиці були освітленими, як удень, — в усіх руках горіли смолоскипи, й цілі грона ліхтарів і світильників перетворювали місто на один суцільний шинок веселощів. Над площею шаленів феєрверк, а під розсипами вогнів невтомно вправлялися в майстерності мандрівні жонглери й акробати. Найбільша й найуспішніша трупа захопила як кін спустілий ешафот, і конкуренти могли тільки заздрісно зітхати, бо безглуздий ковпак, яким щохвилини обносили юрбу, щоразу наповнювався все вище й дзвінкіше.
На всіх перехрестях стояли бочки з вином, і п’яні собаки, нахлебтавшись із рожевих струмочків, що розтікались бруківкою, похитуючись, заповзали в підворіття. Над містом стояла багатоголоса, різка, зате превесела музика. Хто тільки ладен був, грав на чому попало: будь то вівчарська сопілочка чи винна пляшка, дерев’яна тертушка чи дитяча тріскачка. І з цього далеко не музичного шуму раз по раз зринала пронизлива мелодія якоїсь заблукалої скрипки… Вервечки людей, взявшись за руки, пританцьовуючи й регочучи, шмигали із провулка в провулок; і часом бувало, що голова людського ланцюжка вже звертала з вулиці, на яку щойно вибирався хвіст неймовірно довгої низки.
Безумство власної витівки Торія зрозуміла відразу ж — розшукувати у святкуючому місті одного, нехай навіть дуже помітного чоловіка було безглуздим заняттям, гідним дурня. Солля або затоптали там же, на площі, або сам він давно вже п’є й танцює разом з усіма. Якщо ж із ним дійсно трапилося лихо й він потребує допомоги, чому вона відразу не звернулася до батька, навіщо кинулася стрімголов у цей хмільний святковий казан?
Як слід вилаявши себе, Торія неохоче повернула назад, але в цей момент на вулицю перед нею звідкілясь вискочила танцююча вервечка. Зупинившись, дівчина дивилася, як у світлі смолоскипів і ліхтарів зливаються в одне регочуче обличчя обличчя всіх, хто, вхопившись за руки, проносив перед нею з провулка в провулок. Останнім у ланцюжку був молодий, щасливий хлопець у білій сорочці, і чіпка рука його вхопила Торію за зап’ястя:
— З нами, сестричко! Потанцюймо, ех!
І вулиця помчала їй назустріч.
Ледве встигаючи бігти, спотикаючись і намагаючись вирватися, Торія летіла у хвості жвавої вервечки. І ось ще хтось причепився позаду й стиснув її долоню спітнілими пальцями. Від страху впасти й бути розтоптаною вона намагалася вловити рухи партнерів, не пропустити різкого повороту, не налетіти на стіну. Якоїсь миті ланцюжок порвався, на Торію мало не звалилися задні танцюристи, але вона спритно вивернулася й, залишивши позаду людський смітник, кинулася геть.
Серце її скажено стугоніло, груди ходили ходором, але повітря однаково не вистачало, гладенька зачіска розкуйовдилася, а вузьконосі черевички були такими брудними та затоптаними, як і бруківка. Тримаючись рукою за стіну, Торія здригнулася — вона побачила людину, яка нерухомо лежала під цією стіною. Долаючи страх, підійшла, заглянула в обличчя — п’яничка мирно спав. Це був брюнет з пишними вусами, і в такт молодецькому сопінню чорні пишні волоски в носі то ховалися всередину, то визирали назовні.
Торія відсахнулася й побрела геть. Якийсь молодик спробував засунути їй просто до рота обслинену карамельку — вона так глипнула на нього, що бідолаха змушений був заковтнути цукерку сам. Широкою вулицею туди-сюди снували вершники, і дівчина з втомленим обуренням подумала про вбивчі кінські копита й захмелілих пішоходів, яким зовсім не до обережності.
Ось один із них звалився просто посеред вулиці, Торія заціпеніла, бо скажені вершники поверталися.
— Стережися! — начальницьки вигукнув хтось. Підковані копита цокнули об каміння біля самісінької голови лежачого, але шляхетні тварини, що явно перевершували мудрістю людей, які їх загнуздали, примудрилися не наступити на п’яничку, і кавалькада погнала далі.
Людина на бруківці не поворухнулася. Торія поборола страх і огиду й підійшла.
Чоловік на диво високий і широкий у плечах. Світле волосся склеїлося на потилиці від чорної засохлої крові — видно, падіння було не першим.
Відчуваючи, як скажено пульсує серце, Торія присіла поруч навпочіпки й заглянула в обличчя людини, яка лежала на бруківці.
— Соллю…
Він не відповідав. Обличчя його скидалося на сіру запилену маску, прорізану борозенками сліз.
— Соллю, — сказала вона злякано, — тут не можна… залишатися… вас затопчуть, чуєте?!
Мимо мчала нова танцююча валка. Чиясь нога у важкому черевику, спіткнувшись, вдарила Егерта по спині. Він не здригнувся.
Торія вхопила його за плечі.
— Егерте… Опам’ятайтеся! Ну ж бо, миттю опам’ятайтеся!
Наприкінці вулиці зацокали копита. Тягти Солля було