Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Долоні Солля, що стискали дерев’яні підлокітники, умить змокріли, наче жаб’ячі лапи.

— Послухайте, Егерте, — промовив декан так само стишено, але від цього голосу в Солля мурашки побігли по шкірі, — я знаю, що ви пережили заради цієї зустрічі… Тепер я запитую вас востаннє: ви дійсно хочете говорити із Мандрівцем? Ви впевнені, що для вас це єдиний вихід?

Егерт пригадав Фагірру, потім дівчину в диліжансі, яка стала іграшкою для зграї розбійників, і тільки потім Карвера.

— Упевнений, — відгукнувся він глухо.

Якийсь час декан поїдав його очима, та Егерт витримав цей погляд.

— Гаразд, — відвернувся, нарешті, Луаян, — тоді я розповім вам… Усе, що знаю сам, а знаю я, на жаль, небагато.

Він відійшов до вікна, відсунув край фіранки й так, стоячи спиною до Егерта, почав:

— Я вже якось розповідав вам про чоловіка, позбавленого магічного дару, якого чекав непростий шлях випробувань. Я казав вам про Двері, бачені мною в Дзеркалі Вод, я був тоді ще хлопчаком, мій учитель помер, і я залишився один-однісінький… Перед Дверима в моєму мареві хтось стояв, і засув був наполовину відсунутий… Ви не зрозуміли тоді, навіщо я згадую все це, та тепер ви повинні зрозуміти, то ж слухайте. Землею блукає Блукач Мандрівець, ніхто не вкаже вам імені його і ніхто не знає точно, яка безодня його породила. Він носить у собі силу, невідому нікому, навіть магам. Жодного разу, як не намагався, я не зміг побачити його в Дзеркалі Вод, а я дуже вправний, Егерте, і будь-яка людина, яка володіє магічним даром, рано чи пізно там віддзеркалювалась… Та Мандрівець недоступний для мого погляду, скажу більше, щоразу, намагаючись знайти його, я ніби натикався на глуху стіну… Незбагнене лякає, Егерте. Мандрівець лякає мене, а я ж не маля… Не буду стверджувати, нібито він — втілення зла, але хто знає напевно, що є добро на землі, а що — зло?

Декан замовк, і Егерт, притискаючи долоню до позначеної шрамом щоки, несподівано для себе сказав:

— Закляття — зло.

— А вбивство? — здивовано обернувся декан.

— І вбивство — зло, — глухо відгукнувся Егерт.

— А якщо вбити вбивцю?

Свіча усередині скляної кулі потроху обпливала.

— Гаразд, — зітхнув декан, — я розповідатиму далі… Піввіку тому світ стояв на краю прірви… Хоча більшість із живих так цього й не зрозуміли. Щось, що явилось іззовні — літописи називають це Третьою силою, — побажало ввійти в світ і запанувати в ньому. Щоб здолати Двері Світобудови, Третій силі знадобився Брамник… Ним стала та сама людина, позбавлена магічного дару, ображена людьми й осліплена гординею. Відчинивши Двері, він отримав би немислиму могутність, але засув так і залишився на місці, бо хтозна-чому останньої миті Брамник відмовився від місії… Невідомо, що було згодом, але у світ живих повернулася людина, яка посміла відкинути Третю силу, і обпалена нею, отримала чи то прокляття, чи то спадщину… Подейкують, що відтоді він мандрує ним же врятованим світом, звідси й прізвисько — Мандрівець… Схоже на правду?

Егерт мовчав.

— От і я не знаю, — легка посмішка ледь-ледь торкнулась деканових вуст, — може, це зовсім інша людина і природа його сили інша… Раніше я хотів з ним зустрітися, тепер не хочу. Хтозна… Він чужий, уникає зустрічі, і тільки час від часу я чую про нього випадкові розповіді…

— А я ниточка, — сказав Солль.

Декан стрепенувся.

— Що?

— Ниточка, що прив’язує вас до Мандрівця… Саме тому цікавлю вас, чи не так?

Декан насупився.

— Так… Ви правильно помітили якийсь прагматизм мого до вас ставлення… Ви — ниточка до Мандрівця, Соллю, і ви ж — убивця мого улюбленого учня, нареченого моєї доньки… Ви — жертва жорстокого закляття. І ви ж — людина на шляху випробувань. Усе це ви, — декан знову відвернувся до вікна.

Свіча всередині скляної кулі догоріла й згасла, у кімнаті стало темніше.

— Що я повинен йому сказати? — запитав Егерт.

Декан повів плечем.

— Що хочете. Ви змінилися достатньо, аби вирішувати самому… Не намагайтеся розжалобити його — це не допоможе, не принижуйтеся, але й не здумайте грубіянити — буде тільки гірше. А головне, Егерте, добряче подумайте помізкуйте, чи взагалі під силу вам ця зустріч. Може статися так, що він обдарує вас чимось іще, та таким, що колишнє закляття видасться жартом.

Декан допитливо схилив голову до плеча, Егерт прошепотів ледь чутно:

— Звісно, страшно… Але ж якось я вже бачився з ним… Можливо, я знайду слова… Я знайду.

Егерт слухав лекцію пана ректора, коли, наче метелик, що пурхав по рядах, у залі опинилася записка. Егерт не звернув на неї жодної уваги, і тому свистячий шепіт змусив його підскочити.

— Агов! Соллю!

На згорнутій трубочкою записці був напис, що беззаперечно свідчив: послання адресоване саме йому, Егерту. Здивовано розгорнувши твердий папір, Солль прочитав коротке речення посеред чистого аркуша: «Він у місті».

Деренчливий голос пана ректора розбитим склом вибухнув у його вухах, щоб одразу ж віддалитися, затихнути й обернутися на дзижчання набридливої мухи.

До свята залишалося три дні. Рожевощокі служниці знесилювалися, тягаючи заповнені їжею кошики, з навколишніх сіл з’їжджалися торговці м’ясом — просто на вулицях торгували закривавленими поросячими тушами, свинячими й коров’ячими головами, кролячими стегенцями й цілими в’язанками забитої птиці. Егерта нудило, коли погляд його випадково падав на байдужу безоку морду, насаджену для продажу на залізний штир.

Людське море несло його все далі й далі вулицями. Гарячково вдивляючись у всі звернені до нього обличчя, він кілька разів здригався, вкривався потом і кидався вперед і щораз, помилившись,