Шрам - Марина та Сергій Дяченко
Вершники проскакали там, де щойно лежав Егерт, їхні копита висікали веселі іскри. Торія відчула подув вітру, що пах вином і димом. Вона привалила Солля до стіни, очі його були розплющені, але безтямний погляд спрямований був крізь схилену над ним дівчину. Торія злякалася, ніколи раніше вона не бачила в людей такого дивного погляду.
— Соллю, — кинула вона розпачливо, — будь ласка… Ви мене чуєте?
У тьмяних нерухомих очах не з’явилося ні тіні думки.
Борючись із переляком, вона спробувала розсердитися:
— Ах, так?! Ну чому, скажіть, я зобов’язана морочитися з кожною п’яною скотиною?
Вона нахилилася над його обличчям, намагаючись вловити густий винний запах. Запаху не було, та й Торія не була настільки наївна, аби не розуміти, що Солль насправді тверезий.
Тоді вона розгубилася. Найприроднішим бачилося їй бігти до батька по допомогу, і вона вже зробила кілька кроків, однак повернулася. Щось дуже виразно підказувало їй, що залишити зараз Егерта означає вбити його. Батько не встигне, ледве живого Солля поглине штовханина свята, і тільки вранці міські служителі притягнуть до університету його понівечене тіло…
Щосили зціпивши зуби, вона притулила пальці до Егертових скронь. Шкіра була теплою, і під нею в такт серцебиттю посмикувалися жилки — принаймні Солль був живий. Торія перевела подих і методично, як учив її батько, взялася розминати й масажувати його шию й потилицю. Нерухомий погляд лякав її, і тремтячим голосом вона почала приговорювати:
— Егерте… Отямтеся, будь ласка… Що ж мені робити, якщо ви не прийдете до тями?
Пальці її німіли, відмовлялися рухатися, а в очах Солля досі не спалахувала іскра життя. Зате у дівчини міцніла впевненість, що Егерт збожеволів, і від цієї думки її вкрили сироти.
— Ні, — бурмотіла вона, — це занадто… Не треба так, Соллю, ну не треба ж!
Навколо кружляли, притупуючи, десятки ніг, і хтось дер горло, перекрикуючи загальний шум сороміцькими куплетами.
Торія готова була заплакати, коли широко розплющені сірі очі, нарешті, здригнулися. Повіки впали на них і відразу піднялися знову, тепер Егерт дивився на Торію, тупо й здивовано.
— Соллю, — сказала вона швидко, — треба йти додому… Чуєте?
Губи його беззвучно ворухнулися, потім ще раз, і дівчина почула:
— Ти хто?
Її пройняло потом. Невже він таки втратив розум від пережитого на площі потрясіння?
— Я — Торія… — прошепотіла вона розгублено. — Ви… не впізнаєте?
Розпухлі Егертові повіки заплющилися знову.
— Це на небі, — сказав він тихо, — такі зірки.
— Ні, — вона знову вхопила його за плечі, — не так… Немає неба, немає зірок, я — Торія, а мій батько — декан. Згадуйте, Егерте!
Останнє слово перейшло в схлипування. — Солль знову підвів погляд, очі його дивно потеплішали.
— Я… не божевільний. Ви… не бійтеся, Торіє. Зірки… Сузір’я, як родимки… на шиї.
Торія мимоволі вхопилася рукою за свою шию. Егерт знову ворухнув губами:
— Співають…
Звідкілясь долинала хмільна пісня. З найближчого даху чулося сопіння: гуляка, який казна-як потрапив туди, рішуче вивертав флюгер.
— Це ніч? — запитав Егерт.
Торія перевела подих.
— Так… Сьогодні був День Великорадіння.
Очі Солля затуманилися.
— Не знайшов… Не знайшов… Тепер уже не знайду… Ніколи…
— Мандрівець? — пошепки запитала Торія.
Егерт насилу поворухнувся, сів, спираючись на стіну. Повільно кивнув.
— Але на наступний рік він з’явиться знову, — сказала вона якомога безтурботніше.
Егерт похитав головою.
— Цілий рік… Я вже не доживу.
У його словах не було позірства чи кокетства, тільки спокійна впевненість.
Торія наче опам’яталася:
— Соллю… Треба йти. Вставайте, і ходімо.
Не рухаючись із місця, він знову важко хитнув головою:
— Я не можу… Я залишуся. Ви… йдіть.
— Не можна, — вона намагалася говорити впевнено й м’яко, — не можна, Егерте… Вас тут затопчуть, ходімте…
— Але я ж не можу, — пояснив він здивовано і продовжував без переходу, ніби роздумуючи: — Жук без крил… Той був без крил. Назад… не можна. Не виходить, мамо… Чому не виходить? Мертві… Напевно… не ходять. Назад не можна!
Очі його знову затуманилися. Панікуючи, Торія взялася щосили трясти його плечі.
— Ти живий! Ти живий! Егерте! Вставай, ну!
— Торія, — прошепотів він відчужено. — Торі-я… Таке ім’я… Я живий. Ні, не це. Торія… — Він простягнув уперед складені човником долоні. — Це ніби метелик… Сів на руку, сам… Наче подарунок… Один раз у моєму житті… І я вбив його, Торіє… Тоді, у Каваррені. Убив… його. І вбив себе, бо… — Егерт розвів долоні, нібито пропускаючи через них невидимий пісок, — бо втратив… Торію. — Він безсило відкинувся назад.
Вона безвідривно дивилася на нього, не знаючи, що й казати.
— Це справді ти? — запитав він пошепки. — Чи це все-таки… мене зустрічають… там?
Торія злякалася.
— Ні… Це я…
Він непевно простягнув руку й обережно доторкнувся до її щоки.
— Нічого й ніколи в мене не було. Жебрак… Солль. Небо порожнє, ані зірочки… Нічого… справжнього… Одна тільки Торія… Нічого немає. Дорога гаряча, сонце… І я один… Не треба мені жити. Я… там. Дякую… що я тебе бачив. —
