Шрам - Марина та Сергій Дяченко

— Соллю… — прошепотіла вона злякано.

— Так гірко, — сказав він, знову опускаючи повіки. — Намисто з зірок… Я так скривдив тебе. Ніколи в житті… Пробач…

Він здригнувся. Розплющив очі.

— Торіє… Площа вбивць. Убивці на пласі, убивці на площі і я — убивця… Голови, очі, зуби, роти… Чому ніхто не хоче… мене прикінчити?! — Він раптом рвонувся, майже встав і знову знітився, осів, обм’як.

— Егерте, — сказала вона глухо, — про це не можна зараз думати. Якщо ти цієї секунди не встанеш… Я не знаю, що зроблю. — І Торія справді не знала.

— Іди, — відгукнувся він, не розплющуючи очей. — На вулиці… Багато всякого. Свято… Ніч. Вони захочуть… Якщо вони захочуть ґвалтувати, я не врятую тебе, Торіє. Я буду поруч і дивитимуся… А допомогти не зможу… Іди. — Очі Торії зустрілася з його безнадійним, ласкавим, сповненим болю поглядом.

— А от за мене не бійся! — вигукнула вона, намагаючись упоратися з незрозумілим почуттям, що раптом перехопило їй горло. — Я сама за себе… Вставай!

Чи то голос її мав особливу наказову силу, чи то, нарешті, Егерт почав приходити до тями, та тільки спільними зусиллями вони змогли поставити на ноги важке, неповоротке Соллеве тіло. Торія підставила шию, рука Егерта тепер лежала на її плечах, і навіть крізь грубу тканину плаття дівчина відчувала, як вона напружується, боячись заподіяти їй біль.

— Та сміливіше, — прошепотіла вона, намагаючись стати зручніше, — тримайтеся, Соллю… Дурниці, дійдемо…

Іти виявилося важче, ніж вона думала. Ноги Егерта не слухалися, впавши у відчай не раз і не двічі, вона нарешті видихнула:

— Ні… Так не вийде… Я сходжу до університету… Покличу допомогу!

Солль негайно ж осів на бруківку, та й Торія ледве встояла. Відчуваючи дивну незручність, повторила якомога впевненіше:

— Я швидко… Тут не дуже… Далеко. Ви зачекаєте, так?

Він підвів голову. Торія побачила його очі й присіла поруч.

— Егерте… Та я ж не кину… Я людей покличу, батько допоможе… Егерте, я не кину тебе, клянуся…

Солль мовчав, опустивши голову. Тихо кинув:

— Звісно… Йди.

Вона посиділа поряд, потім сказала бадьоро:

— Та ні… Ми самі дійдемо. Ми відпочинемо трохи, і буде легше… Так?

Усе ще ховаючи погляд, Егерт узяв її за руку. Вона здригнулася, але не відібрала.

Він довго гладив пальцями її долоню. Потім стис — не боляче, але Торія відчула биття пульсу в його долонях.

— Спасибі… Напевно, я… не заслужив.

Зупиняючись, відпочиваючи, пробираючись серед сп’янілих і радісних, вони йшли аж до світанку. Засірів новий день — місто, притихле і втомлене, здавалося величезним спустошеним столом, що зустрічав ранок після веселого й щедрого весілля. Розвіявся дим смолоскипів, феєрверків і петард, ранковий вітер вовтузився в купах розкиданого мотлоху, ганяв по залитій вином бруківці пробки від пляшок, обірвані стрічечки й кільця серпантину, рвав на жмуття сирий туман, що причаївся в підворіттях і до кісток пробирав двох змучених подорожан.

Торія й Егерт вийшли до горбатого містка над каналом. Шорсткою, як тертка, поверхнею води подорожував загублений кимось паперовий ковпак з китицею. Порожні вулиці й сліпі вікна здавалися покинутими, нежилими, ніде ні душі, і тільки на самій середині містка нерухомо стояла висока людина й дивилася на воду.

— Уже близько, — прохрипіла Торія, зручніше поправляючи руку Солля на своїх плечах. — Уже майже прийшли…

Вільною рукою Егерт ухопився за поруччя і раптом устав, наче по коліна вгруз у камінь.

Людина на мосту повернула голову, Торія побачила літнє, прорізане вертикальними зморшками обличчя з прозорими очима, і воно здалося Торії знайомим. Тільки за кілька секунд вона пригадала, що людина, яка стояла перед нею, жила колись у трагічно пам’ятному каварренському готелі «Шляхетний меч».

Мандрівець стояв нерухомо, не зводячи з Егерта та Торії очей, погляд його нічого не виражав — так у всякому разі їй здалося.

— Егерте… — сказала вона пересохлими губами. — Це… доля.

Вчепившись руками в поруччя, Солль ступив уперед і зупинився, не в змозі вимовити ні звуку.

Мандрівець відвернувся. У правиці його була затиснута жменя дрібних камінчиків, один із них полетів у канал, залишивши на воді широке коло.

Солль мовчав. Хвилина тяглася за хвилиною, і один за другим падали у воду камінчики.

— Егерте, — прошепотіла Торія. — Ну ж бо… Спробуй… Спробуй… Ну…

Витративши весь свій запас, Мандрівець кинув прощальний погляд на двох заціпенілих пішоходів і, запахнувши поли плаща, покрокував геть із мосту.

Почулося сухе шипіння — Солль втяг повітря запеченим, схожим на чорну щілину ротом.

Тоді, відкинувши його руку, Торія метнулася вперед так, що поділ темного плаття залопотів на вітрові, як вітрило.

— Пане! Зачекайте… пане!

Мандрівець не відразу, але призупинився. Обернувся повільно.

— Слухаю.

Торія опинилася так близько, що за бажання могла доторкнутися протягненою рукою до вигадливого ефеса шпаги біля його пояса. Заледве витримуючи пильний погляд, кинула просто в зморшкувате обличчя:

— Тут… Одна людина. Він хоче… Йому треба з вами поговорити, це питання життя і смерті. Благаю, вислухайте його!

Довгий тонкий рот ледь ворухнувся:

— Він німий?

Торія розгубилася.

— Що?

Мандрівець шумно зітхнув. Посміхнувся, тепер уже точно посміхнувся, але усмішка ця не принесла Торії полегшення.

— Хіба ця ваша людина німа? Чому за нього говорите ви?

Торія безпомічно оглянулася на Солля. Той стояв на мосту, вчепившись рукою в поруччя, і мовчав, наче навіки втратив