Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Йому ніколи не доводилося плавати проти сильної течії в бурхливій ріці, а то б він обов’язково спізнав страх і розпач плавця, якого безжально зносить до водоспаду. Юрба несла його, як повноводдя несе тріску, і рух її сповільнився тільки тоді, коли смакуючі видовище люди вилилися на широку площу з потворною спорудою в центрі. На Егерта поглядали із заздрістю: такий здоровань, не треба навіть навшпиньки ставати!

Він безпомічно озирнувся — голови, голови, голови, ціле море рухливих голів, і йому пригадалися курчата, що заповнювали кошик птахівниці. Всі обличчя спрямовані були до ешафота, всі розмови вертілися навколо майбутньої страти. Засуджених, за чутками, було двоє, обоє лісові розбійники й винні однаково, але одного за традицією помилують. Хто буде цим щасливчиком, вирішить жереб, вирішить просто зараз, на очах у всіх. Ах, дивіться, дивіться, уже йдуть!

Заговорили барабани, на поміст піднялася процесія на чолі з міським суддею. Нестарий ще, худий і кволий, він був вочевидь підточений якоюсь хворобою, тьмяні очі його губилися в складках численних зморшок, але хода й манера триматися залишалися величними й сповненими гордині.

Суддю супроводжували переписувач і кат, схожі, наче близнюки, тільки переписувач був одягнений у непоказне безбарвне вбрання, а кат радував око малиновою, як літній захід, накидкою, перший озброєний був сувоєм з масивними печатками, другий тримав у опущеній руці сокиру — так скромно, наївно й по-селянськи, як тримає своє знаряддя господар, який зібрався вранці нарубати дрівець.

Оточені стражниками, на ешафот піднялися засуджені — їх дійсно було двоє. Егерт глянув на них, і насилу встояв на ногах. Фатальне відчуття, що проявлялося до цього двічі, повернулося до нього раптово й немилосердно.

Засуджені ледве трималися, у душі кожного надія боролася з розпачом, кожен жадав життя собі й смерті — другому. Юрба уявлялася густим киселем суперечливих відчуттів, серед яких були й захват, і жалість, хоча переважала цікавість, жадібна цікавість дитини, яка прагне роздивитися, що в комашки всередині.

Солль намагався вибратися з юрби, але зусилля його скидалися на потуги мухи, що загрузла в меду. Площею гулко лунало:

— Ім’ям міста… За обурливе… зухвале… а також… грабежі… розбій… убивства… відплата й покарання… шляхом усікновення голови й забуття…

Ці розбійники були такими ж мерзотниками, як і ті, які зупинили в лісі пам’ятний Егерту диліжанс. Ґвалтівники й убивці, повторював про себе Солль, але йому ставало все гірше.

Мимоволі він знову глянув на ешафот — суддя тримав у руках дві однакові за розміром дерев’яні кулі: біла означала життя, а чорна повинна була принести одному із них неминучу смерть на пласі. Переписувач розкрив звичайний полотняний мішечок, кулі полетіли в нього одна за другою.

Він довго й ретельно тряс знаряддя жеребкування, і всередині полотняного мішечка смерть із глухим дерев’яним стукотом ударялася об життя. Надії обох засуджених досягли піка, і найбільшої напруги досяг жах смерті, завмерла юрба, шматована цікавістю. За знаком судді обоє засуджених одночасно всунули до мішечка руки.

Зав’язалася мовчазна боротьба — обличчя суперників вкрилися потом, а руки гарячково вимацували в полотняній темряві. Кожному хотілося заволодіти саме тією з куль, яку вже тримав супротивник. Напруження чужої надії й чужого розпачу змусило Егерта застогнати, варта поряд здивовано покосувала на нього.

Нарешті, обоє засуджених обрали собі долю і, важко дихаючи, обмінялися довгим поглядом.

— Виймайте! — звелів суддя. Юрба завмерла в очікуванні.

Вони загаялися ще секунду, потім одночасно рвонули руки з мішка, і кожен втупив очі у кулю… в руці сусіда.

Народ на площі заревів, на очах численних глядачів власник білої кулі впав навколішки, звівши до неба руки й беззвучно відкриваючи й закриваючи широкий круглий рот. Чоловік, який стискав чорну кулю, стояв нерухомо й наче не вірив своїм очам він переводив погляд зі спустілого мішка на власний, затиснутий у кулаці вирок.

Суддя подав знак, очманілого від щастя повели з ешафота, а його товаришеві скрутили за спину руки, і чорна куля гупнула об дошки. До Егерта донеслося пронизливе: ні!

Тим часом нещасний не зронив ані звуку, однак вся істота його пронизливо волала про помилку, про несправедливість, про жахливе непорозуміння. Як! Чому? Чому саме його?! Хіба це мислимо, хіба це можливо?!

Беззвучний крик, що летів від плахи, змусив Егерта скорчитися від болю. Юрба накрила його потужним, як органний акорд, подвійним суперечливим почуттям: азартною радістю за помилуваного й нетерплячим бажанням швидше побачити страту другого, тепер уже приреченого.

Від кинутої на плаху людини несло благанням, страхом і розпачем. Солль затис долонями вуха й замружив очі, але пронизливе «ні!» проникало в його свідомість без допомоги зору чи слуху. Злетіла у небо сокира — Егерт відчув мурашки, що пробігли цієї миті по шкірі сотень глядачів, і на вищій, ридаючій ноті беззвучне благання обірвалося, обернулося на конвульсію, згасло. Слідом за тим на площі зринула каламутна хвиля огидного збудження, втіхи від рідкісного видовища, що приємно лоскотало нерви…

Егерт заволав. Не в змозі стримувати жах і біль, він кричав, зриваючи горло. Від нього сахнулися навсібіч, та Солль уже не бачив і не чув більше нічого. Він вив і пробивався крізь желеподібну людську стіну. І нарешті настав момент, коли свідомість милосердно дала йому спокій.

Торія не знаходила собі місця від самої появи Мандрівця в місті.

— У Солля є шанси? — прохолодно поцікавилася вона, провівши очима Егерта, який вирушав на пошуки.

Декан тільки знизав плечима.

Передсвяткові клопоти відволікли її увагу, однак наступного дня вона все-таки поцікавилася:

— Ні? Не знайшов?

Декан похитав головою.

— Хтозна… Мандрівець може бути голкою в купі сіна, може бути й вугіллям за пазухою — хто знає…

Вранці третього дня Торія ні про що не запитувала, але спохмурнілий декан сказав їй напівголосно:

— Нічого,