Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
— Що? — я почуваюся відверто незатишно. А вона робить кілька глибоких вдихів-видихів і хрипло бурмоче:
— Вибач, я зараз не зовсім... загалом, усе поясню. Але можна? За руку тебе взяти можна?
Голос у неї такий жалібний, майже істеричний, ось-ось розридається. Напевно, це через брата, розумію я і руку простягаю. Мені не шкода, тим паче пояснення обіцяли. Я не вірю, що сейла Фіна зробить мені щось на шкоду.
— Дякую тобі, о, дякую, — шепоче вона і вкладає мені в долоню якусь пластину і зверху поливає її прозорим гелем. А потім повільно починає наганяти цю саму вітальну енергію, ну мені так принаймні здається, і до того ж я помічаю легкий туман біля її рук. Від того, що відбувається, у мене біжать мурашки по спині, так це нагадує якісь загадкові чаклунські ритуали — і смішно, і не віриш, і страшнувато. Тим часом Фіна тепер дивиться на щось мені незрозуміле то через окуляри, то своїми очима. Потім і зовсім обходить навколо мене.
— Я зараз зроблю тобі боляче, вибач, — вона дістає з футляра таку велику голку, просто-таки голчищу, промиває її в чомусь смердючому, хімічному. Я звісно напружуюся.
— Це ще навіщо? Це що?
— Знезаражувач, у вас таких рідин немає? Щоб до рани не потрапило нічого зайвого...
— А, є подібні речовини, добре, — я дозволяю себе вколоти, втім, це навіть не боляче, що дивно, адже розмір у голки величенький. А ось те, що голка в пальці стирчить довгих секунд шість, мене дуже нервує.
— Що ти відчуваєш? — цікавиться сейла, голос у неї прорізався, став більш впевненим. Вона сильніше притиснула до моєї долоні пластину, але я тільки плечима знизую. Бо крім приємного нагрівання власне нічого не відбувається
— А місце уколу болить?
Хочу сказати «так», бо з пальця ще й кров трохи капала, але наступної миті розумію, що насправді дискомфорт минув. А коли сейла Фіна легко стирає кров серветкою, я ошелешено дивлюся на абсолютно цілу шкіру.
— А тут не болить? Не пече? — голос у неї якийсь навіть радісний особливо, коли вона знімає пластину з моєї долоні — не руками, а маленькими кліщами.
— Якого біса?! — це я раптом виявляю, що метал, або що це було, всерйоз деформувався, наче потік! — Ви що мені кислоту на долоню вилили?..
Але долоня ціла й неушкоджена, як я нею не трясу. А сейла стягує свої чудо-окуляри і дивиться на мене так, ніби я — її загублена у дитинстві сестра-близнючка. Ну зовсім як в індійському фільмі. І такі погляди — як на диво небесне — мене відверто лякають, я обережно роблю крок назад, потім ще один крок, а хвилювання все наростає. І вже з моїх рук зриває те саме, темне — і одразу ж з'являється морда лева, а потім і він весь. Він дивиться спочатку на мене з докором, мовляв, чого тобі, що знову трапилось.
— Алне? — якось надмірно радісно кличе сейла Фіна. Лев різко повертається до сейли, рявкає і намагається заховатися від неї за моєю спиною, що, звісно ж, не виходить толком. Потикавшись у справжній паніці туди-сюди і, нарешті, зрозумівши свою помилку, він зникає темною хмаркою.
І тієї ж миті без стуку в кімнату вривається Кас, щоправда, завмирає на порозі і впивається поглядом у матір.
— Мамо, ну що?! — нетерпляче вимагає він. — Ну як воно? Ти дивилася, так? Перевірила?
— Так! Підходить, усе підходить! — радісно кидається синові на груди сейла Фіна і голосно ридає. За спиною у Каса підстрибує Еллі з питанням «ну як», а за її спиною батько Каса з вимогою «та що тут у вас взагалі відбувається». І тут як апогей того неподобства, що коїться, з гучним хлопком вибухає та сама пластина, яку зняли з моєї долоні. Вжух! — і готова чорна пляма на стелі, а на столі вигоріла галявина.
— Фіно! — підвищує голос батько Каса. — Ти обіцяла, що не буде жодних експериментів поза лабораторією! І що це за сльози? Що взагалі сьогодні таке коїться? У нас у відділі замкнуло всі реле, був збій у вузлах переміщення, а в теплицях згнило три ділянки. Що сьогодні з Фрайдом? Ви в нього були?!
— Із Фрайдом усе буде добре, якщо... — і сейла Фіна повертається до мене і дивиться так дивно, ще й руки на грудях складає. Якось хвилююче і трохи боязко від того, що вона мені скаже. Я не впевнена, що готова це почути, і водночас хочу щосили. Може, тому що неспроста всі ці перевірки й погляди, може, тому що здогадка є, але думати про неї трохи моторошно. Я, звісно, рада за Морозка, що з ним добре все буде, ура, все ж таки чоловік видатний, он, у нього і теплиці під контролем, і транспорт, та й узагалі... Але ні, не кажіть, я не слухаю!..
— ...Ольго, будь ласка, він без тебе не виживе, — торохтить сейла Фіна. — Я все перевірила, ви вже пов'язані, Алн із тобою пов'язаний. Тобі це нічого не коштуватиме!.. Турбуватися буде Фрайд, розбиратися також, він усе сам потім зробить, усе налагодить. Тільки врятуй...
— Ми ж із ним потім не розійдемося! Це ж назавжди! — чесно я трохи у відчаї, хоча — ні, я в повному відчаї! Я ж у відпустку просто хотіла потрапити, думала про всього лишень тиждень чи два розваг, а не змінити постійне місце проживання!
— Це його проблеми будуть, обіцяю! Усе налагодиться, тільки витягни цього впертого дурня, хай він живе, — вмовляє Фіна. — Ти не пошкодуєш, чим хочеш, присягнуся! Він же тобі подобається, адже подобається?..
— Це мала бути тиха-мирна відпустка. З піцою, серіалами і сном до обіду, — я заплющую очі й падаю на стілець. Ді-ідько! От не можна було піддаватися на жалібні котячі, точніше левячі оченята, не треба було дозволяти цьому волохатому звіру на ліжку валятися! І де ж я влипла в це все, коли я встигла когось там приручити? Зар-раза!
